Розділ 14

Кажуть ― клин клином вибивають. Надійшла й моя черга перевірити цю приказку на власній шкурі. Сьогодні нарешті після перерви я приймаю запрошення на бал й щиро сподіваюсь зустріти на ньому Альберта. Варто зосередитись на роботі, а не рожевих мріях і спокусливих поцілунках Армстронга.

Прискіпливо дивлюсь на своє відображення у дзеркалі. Оксамитова сукня з високою талією ніжно-бузкового кольору, елегантна зачіска, прикрашена чорною оксамитовою стрічкою з перлинами. Ці перлини достобіса дорогі, в тон сукні ― ніжно-бузкові. Кажуть, їх добувають біля берегів Ніаматрі. Молюски, що їх утворюють ― отруйні й несприйнятні до магії ― навіть крапля слизу, яким змащені мушлі, грозить миттєвою смертю. Тому виловлюють їх вручну, в захисних рукавичках зі шкіри лісового кабана. Й вимагають за прикраси з Ніаматранських перлин цілу купу грошей. Але графиня може собі це дозволити, уявляю, як пожадливо заблищать очі Альберта, помітивши подібну красу.

― Леді, ваш плащ! ― накидує на плечі Нел. 

Відходить трохи далі, оглядаючи мене ― раптом потрібно щось підправити.

А потім і сама хутенько вбирається у верхній одяг. Сьогодні вона мене також супроводжує.

Бал влаштовує леді Роуз ― мати Вів'єн на честь заручин свої старшої доньки Селести й молодшого з синів Квіткаселів, і звісно я маю запрошення. 

― Ви впевнені, леді? ― переживає Нел, зловивши мій зосереджений погляд у дзеркалі.

Вона єдина знає про мої пригоди від “А” до “Я”. Майклу я не осмілилась довіритись. 

Рішуче киваю. 

Скільки можна ховати голову в пісок? Я приїхала сюди, щоб звабити Альберта, женити на собі та відібрати все, що він має. І я це зроблю. А Армстронгу доведеться змиритися з моїм рішенням. Хоч в глибині душі щиро сподіваюсь, що його сьогодні на балу не буде. 

― Нел, нічого ж не зміниться. Що я сьогодні вийду в світ, що завтра. Армстронг залишиться Армстронгом, і моя дурнувата реакція на нього. Але в нас обмаль часу. І гаяти його, плекаючи власні страхи й невпевненість, нерозумно. Я впораюсь. Ти ж мене знаєш. 

Нел киває, але мені наче ввижається скепсис в її всерозуміючих карих очах.

Після того пам’ятного вечора у театрі, спогади знову ожили. Але до них приєдналось гостре відчуття небезпеки. 

Та й Майк підливав оливи в вогонь. 

― Зіронько моя, ― нахмурився після того, як я розповіла йому про чергові вибрики нестерпного маркіза. ― Повір мені, як чоловіку, ти його до дідька зацікавила. А проте, природу цієї цікавості важко зрозуміти. Він шпигун, це його профіль, обводили людей навколо пальця, приваблювати, зближуватись, щоб винюхати щось корисне. І не ображайся, ― ніжно провів по моїй щоці пальцями. ― Твоя краса досконала. Але таким як він чхати на миле личко. Все, що цікавить мага крові ― зиск та азарт Відмовила ― він загорівся ще більше. Привселюдно дала відкоша ― надала карт бланш на залицяння. Він не відступить просто так. І чим більше ти опираєшся, тим більше його притягуєш. 

― Ну, не кидати ж усю затію… ― насупилась, склавши руки на грудях. Немов захищалась від цілком логічних аргументів друга.

― Якщо засмердить смаженим ― кидати! ― несподівано суворо підтиснув губи. ― Кидати без розумів. Маги крові як бульдоги, варто вчепитись ― не відпустять. Знаєш, чому бульдогів беруть на полювання на ведмедів?

― Чому? ― алегорія була поки незрозуміла. 

― Вони вчіплюються намертво, як кліщ, в шию тварини. Їхні щелепи наче з заліза ― розтиснути силою неможливо. Ведмідь борсається, намагається скинути, навіть падає на землю, щоб причавити власним тілом, а бульдог висить. І з кожною можливістю все більше й більше вгризається в шию, доки його міцні зуби не досягнуть артерії.

― Я не можу відступити… ― виклично задираю підборіддя. 

Помста ― те, що тримає на цьому світі, те, що дало сили вижити й боротись, стійко прийняти новину, що віднині я бракована “недожінка” й ніколи більше не зможу створити сім’ю.

― Вибач, зіронько, ― з сумом подивився мені в очі й твердо заявив. ― Але доведеться. Я тебе питати не буду. Не хочу знову твоє тіло збирати по шматках. 

Мороз навіть зараз пробігає шкірою, коли згадую його слова. Попри те, що в кареті тепло, обхоплюю себе руками, намагаючись стримати тремтіння. У спогадах навіть не помічаю, як під'їжджаємо до красивого триповерхового маєтку. 

― Леді? ― знову непокоїться Нел. 

― Все гаразд. ― запевняю. Струшую головою, відганяючи думки. Час розпочинати другу дію. 

Другі відвідини вечірніх світських заходів нічим не відрізняються від перших. Мене вітають господарі ― батьки Вів, повідомляють, що раді познайомитись, та супроводжують у залу. А там уже легше. Зрештою, минулого разу я познайомилась майже з усіма представниками вершків суспільства, і зараз просто вітаюсь та перекидаюсь кількома ввічливими словами, переходячи від групки до групки. 

Тут є і сама Вів, вона в компанії незнайомої білявки, але як тільки бачить мене, привітливо махає рукою. Махаю у відповідь й продовжую шлях. Вітаюсь з Олвін, з леді Квіткасл, з леді Барроуз. Приймаю кілька запрошень на танці від джентльменів. Альберта ніде не бачу, хоч і двічі обходжу залу. Й, зрештою, підходжу до подруги. 

― Привіт, люба, ― щиро радіє мені. ― Познайомся, це моя сестра Гортензія, леді Сімонс. А це моя подруга, графиня Кейтлін Сент-Мор! ― відрекомендовує нас одна одній.

― Вітаю! ― присідає білявка.

― Мені дуже приємно! ― повертаю ввічливе привітання. 

Гортензія видається дуже милою, трохи сором’язливою і наївною. Попри те, що старша за мене, почуваюсь поряд з нею древньою, мудрою старою. Вони з Вів настільки різні, як фіалка і соняшник. А от старша сестра... Її бачу згодом, мигцем. Вона сліпуче красива. Навіть дивно, що так довго дівує. І хоч за мірками суспільства підстарок, а проте виглядає досить молодою, як ранішній пуп’янок троянди. Єдине, що псує враження ― зверхній пихатий вираз обличчя. Мимоволі загадуюсь над питанням: чи саме не через пиху вона так довго сиділа в дівках. Проте зараз Селеста Роуз виглядає щасливою. Навіть її колючий погляд тепліє, коли дивиться на нареченого.