13.2

Натяк важко не зрозуміти. Вдаю, що соромлюсь, скромно тріпочу віями, стріляю кокетливим поглядом. З усіх сил показую, як улещена його увагою. І бачу задоволення в очах Альберта. Його впізнаю безпомильно. Як і самовпевнене відчуття тріумфу, що підчепив мене на гачок. 

Інколи ставлю собі питання, як я могла раніше бути сліпою, глухою, не помічати в ньому фальші, не розпізнавати дешевих трюків, вестись на банальні компліменти. Хоча… а що я бачила, що я знала? Наївне дівча, яке буквально вчора вийшло з-за шкільної парти. Я пурхала від кохання та турботи, яку вділяв мені цей красивий, заможний чоловік. І так пишалась, що звернув увагу саме на мене, на сестру опального Джефрі Спайка. 

Попри те, що моя кузина королева, я нічим похвалитись не могла. Бідний рід, слабко магічний, баронський. У Фесі були й кращі партії… значно, значно кращі… 

Це питання терзає мене й досі ― для чого Альберт затіяв тоді цю гру, для чого я була йому потрібна. Щоб вбити через рік, бо хотів крутити зі служницею? Це смішно. Не повернись я тоді так невчасно, нічого б не дізналась. Я сліпо кохала й не бачила нічого крім самого Альберта, наче шори були на очах. Він міг у мене перед носом розкладати на обідньому столі чергову пасію, а я б тільки очима кліпала. То чому ж мене убили?

Віддаленим дзвоном долинає сигнал про початок другої дії. 

― Леді, дозвольте провести вас до ваших місць, ― пропонує Альберт. Солодко посміхається, в мене від цієї посмішки в’язнуть зуби.

Вів’єн непомітно підморгує, мовляв, все для тебе, подружко. І з готовністю приймає пропозицію. 

Ми вже майже виходимо з буфета, коли раптово натикаємось на Армстронга. Він стоїть, перегороджуючи нам шлях ― обійти ніяк. Могутні руки складені на грудях, темні брови нахмурені. Дивиться на мене так, що я без всілякого удаваного знічення відводжу погляд. І відчуваю, яке до щік приливає кров. Вона википає в венах, наче розпечена лава, десь всередині починає нестерпно нити. 

― Лорд, леді, ― киває. Проковзує мимохідь по мені нестерпно проникливими чорними очиськами. Навіть не затримується, а мене все одно наче окропом обливає. Тягне під ребрами й вуста печуть наче від цілунків. Його короткий погляд залишає на мені пекуче клеймо.

― Армстронг, вітаю! ― досить щиро усміхається Альберт. Я знаю цю усмішку, вона діставалась тим, хто міг бути йому вигідним, хто був вищим за становищем, або чиє схвалення він хотів заслужити.

Армстронг навіть бровою не веде. Вираз на обличчі знуджений, безпристрасний.

― Вирішили насолодитись виставою? ― замість відповіді звертається до мене.

Хребтом пробігають мурашки.

― Давно було в планах, ― намагаюсь дивитись прямо, відкрито.  

З усіх сил тамую бажання виправдатись, сказати, що зустріла Альберта випадково, була тут лише з Вів. Бо... ну навіщо… хай все йде як іде. Він небезпечний. Небезпечний до біса. І не тільки, тому що маг крові ― язик мимоволі лізе до загоєної на губі ранки. Він небезпечний, бо поселяє моє серце сум'яття, змушує вагатись у власних методах і цілях, фантазувати про майбутнє. А в мене його немає, просто немає. Життя старої діви у когось під опікою ― ось що мене чекає, якщо піддамся почуттям. Або знову смерть, безглузда і нікому не цікава.

― Вас теж захоплює театр, лорде Армстронг? ― трохи розгублена Вів’єн намагається з усіх сил надати бесіді бодай якийсь вигляд світської. ― Раніше не помічала за вами подібного хобі.

― З недавніх пір у мене розвинувся до нього смак… ― ледь помітно микає кутиком рота, знову ошпарює багатозначним поглядом. ― Люблю, коли люди вдягають маски й костюми… 

― Смак взагалі варто розвивати, ― зухвало дивлюсь у відповідь.

― А також варто інколи передивлятись свої смакові вподобання, ― кидає ледь помітний погляд на Альберта. 

― У своїх я впевнена!

― Як і я!

Свердлимо одне одного впертими поглядами. 

― Мені здається дія розпочалась… ― чую поруч не зовсім впевнений голос Альберта. 

Розриваю зоровий контакт, як можу, мило посміхаюсь своєму кавалеру.

― Так, нам варто повертатись. Не бажаю пропустити найцікавіше…

Дивлюсь скоса на Армстронга. На його обличчі знущальна посмішка.

― Звісно моя леді… ― відступає в сторону. 

Ми проходимо і я випадково торкаюсь тильною стороною руки його долоні. Тіло пронизує струм, наче під шкірою розтікається магія, заповнює кожну клітинку. Дихання застигає в грудях, наче вдихаю не повітря, а рідкий кисіль. Коліна слабнуть.

Не витримавши обертаюсь. Й тону в очах, забуваю як дихати. Тіло більше не належить мені. Вона віддане йому, кожному бажанню, кожному доторку. 

Це лише мить, мана, але вона настільки гостра, що здається триває вічність. 

Ми розходимось. Але решту вистави я думаю тільки про Армстронга.