Розділ 13

Елінор

― Кейті, мене розриває від емоцій! ― Вів'єн хапає мою руку на підлокітнику. Збуджено стискає пальці. ― Яка ж чудова історія! Давно я не бачила такого, щоб прям вибух у грудях. Актори й справді незрівнянні. 

Посміхаюсь. Киваю. Сама з задоволенням дивлюсь вчергове, хоч і бачила виставу та знаю, чим закінчиться історія закоханих. 

Завіса опускається. Закінчена перша дія. У залі запалюється світло, стає голосніше. Можна хвилин на п’ятнадцять відпочити, перекусити, розім’яти ноги. 

― Пройдемось? ― підіймаюсь зі свого стільця. 

Вони незрівнянно зручні, м'які. Але все одно ноги та сідниці трохи терпнуть. Тим паче, коли захоплена сюжетом, і поворухнутись боїшся.

― Так, мені терміново потрібно випити м’ятного чаю для заспокоєння нервів. Від тут пречудовий. Ти куштувала?

― Ні. Буде нагода спробувати. 

І ми потихеньку починаємо пробиратись до виходу.

Яскраві емоції від вистави дозволяють забути про той весь хаос, що віднедавна панує в моєму житті. А він панує, й відступати не збирається. Власне, тому як тільки повернулась Вів'єн, одразу ж схопилась за пропозицію нарешті піти на “Серця у полоні, щоб хоч якось відволіктись.

Я твердо вирішила викинути Армстронга з голови. Зціпивши зуби займала кожну хвилину вільного часу роботою, щоб не думати про той поцілунок, обійми. Про те як солодко все завмирає всередині, від одних лише спогадів. Навіть Майку взялась допомагати в лабораторії. 

Зараз згадую, й хочеться пирснути від сміху. Він ніколи не допускав мене до своїх фоліантів. А тут, лише глянувши на моє смутне обличчя, тицьнув в сторону невеликого стосика паперів і буркнув: “Можеш поки порозкладати сторінки послідовно…”. 

А язик все одно тягнувся до ранки на губі, навіть коли вона зажила. Я обмацувала її як нагадування, злилась на себе, й водночас завмирала, ще раз переживаючи те солодке почуття. 

А от вночі. Вночі мої думки ніхто не стримував, ніхто не обмежував. І вони струменіли гірським потоком, переносячи мене знову і знову у вітальню Армстронга. І знов його вуста були настирними, доторки палкими, і всередині мене пробуджувався вулкан. Палкий, пекельний, болючий. Я прокидалась в холодному поті, важко дихала, й притискала долоню до шаленіючого серця. Тоді я всередині щось горіло й пульсувало, стікало хвиля за хвилею, спонукаючи жадати знову пестощів нестерпного маркіза. 

Ми спускаємось на перший поверх до буфету. Столики майже всі зайняті, але Вів’єн віртуозно знаходить затишний куточок. У нас приймають замовлення та за кілька хвилин приносять чашки з гарячими напоями та тістечка. 

― Ти щось на себе не схожа, ― повідомляє Вів'єн, підсовуючи до мене блюдце. ― Я подумала, що трішки солодкого не завадить. 

Зітхаю, дивлюсь на кремове тістечко. На себе не схожа ― це ще м’яко сказано. Але хіба я можу хоч комусь розповісти про своє нещодавнє викрадення. Навіть Вів’єн, яка, відчуваю, не зрадить і не осудить, навряд чи повинна знати.  

― Солодке завжди доречне, ― знову зітхаю. ― Просто останнім часом стільки клопотів… 

― На балу щось трапилось? ― заглядає в очі.

― Я не була у Фінґерів.

На жаль довелось відмовитись від відвідин. Завоювання Альберта відтермінувалось на невизначений час. І від цього я неймовірно злилась. Злилась, що зустріну на прийомі Армстронга, і він може з легкістю зіпсувати ретельно вивірений план. І не просто може, а він зіпсує. Як показала практика цей чоловік не чує слова “ні” й геть не зважає на мою думку.

Обличчя подруги здивовано витягується.

― Ти ж хотіла... Заради Альберта... 

Підтискаю губи. От через таке й не люблю відвертих розмов. Занадто в мене багато таємниць за пазухою. Зачепиш одну ― відкриється решта.

Гарячково вигадую причину, й раптово приходить рятунок, звідки не чекали.

― Вітаю вас леді! ― чую до болю знайомий голос.  

Чудовий привід не відповідати. Але, дідько, сьогодні я знову не готова його бачити.

― Лорде Кроу, яка несподіванка! ― протягує руку Вів’єн.

Альберт вклоняється, ледь притуляється губами до тильної сторони долоні. 

― Так, несподіванка... Хоча й не зовсім… ― його пильний погляд спиняється на мені. Мою руку тримає значно довше, ніж Вів’єн. ― Вас не було у Фінґерів. Довелось шукати інший спосіб побачитись. 

― Але як ви взнали, що ми будемо саме сьогодні? 

Кидаю здивований погляд на Вів’єн. Та у відповідь знизує плечима.

― Я не знав, ― хитає головою. Ледь помітно всміхається. ― Просто ходив на кожну протягом всього тижня. 

Ошелешено кліпаю віями.

― Ви впродовж тижня відвідували кожну виставу “Серця у полоні”?

Киває. Пекучий погляд захоплює не дозволяє відвести очі.

― Вона виявилась дуже мені близькою. Здається, моє серце також хтось взяв у полон.