Розділ 12

Бальтазар

― Бачу наш друг нарешті прийшов до тями… ― тягне Вефандінг.

Кидаю на нього злий погляд. Бісить. Моя б воля ― вигнав би цього нахабу. Але він нам потрібен. І він це знає. Тому й поводиться так зухвало й безстрашно. 

― Стулись! ― гаркаю.

У відповідь єхидна посмішка. 

Він більше не нагадує того знедоленого змученого в’язня. Менш ніж за тиждень клятий Древній знову наростив звичний лоск та доглянутість. Лиш тільки з зовнішністю поки не поспішав. Навіщо маскуватись, витрачати магію й сили, якщо ми всі й так знаємо, хто він насправді. Сірувата шкіра, довгі білясті патли й очі чорні, без білка, з червоними сполохами на дні зіниць.

― Не бісись! Я щиро співчуваю. Таки допекла тебе ця паняночка… ― гигикає.

― Я тобі ще раз кажу ― стулись! І не смій порпатись в моїх думках.

Два менталіста на один квадратний метр ― то вже занадто для мене.

Підіймаюсь з крісла. Рука аж свербить врізати йому в щелепу. 

Кейті справді не виходить з голови. Її ніжність, тендітність, аромат. Долоні досі відчувають тепло піддатливого жіночого тіла. На губах її смак, в легенях подих. 

Мені геть повністю знесло дах. Я забув про все, про місію, ціль, про підозри й присягу. Була лиш вона ― зухвала графиня з очима кішки. 

― Арм, заспокойся, ― відчуваю на плечі руку Тора. ― Він навмисно тебе провокує.

― Слухай друга, кривавий! 

Відчуваю, як хрустять намертво зціплені зуби. Я розумію, що провокує. Адже має йому хтось носа підрівняти, щоб затямив урок.

― О, ви всі вже зібрались! ― Лайон останнім заходить в кімнату. 

Наше засідання сьогодні починається значно пізніше. У кожного були невідкладні справи. Крім Древнього, звісно. Той розкошував. Від'їдався, відігрівався, приходив до тями, насолоджувався купальнями, масажем та увагою жінок, поки ми гарували як прокляті. Лайон якось дідька навіть його у Редженесі потягнув. Мовляв, хай трохи хапне вільного життя та веселощів. 

― То що там з військами на кордоні? ― відразу питаю, намагаючись викинути з голови гнів на Древнього і гнів на свою маленьку графиню, що геть не вилазить з думок. 

― Посли Танаю й Рітанії сором’язливо шаркають ніжками й стверджують, що це спільні навчання. Ніяких воєнних дій вони не передбачають. 

― А угода? Вона ж була прийнята вісім років тому. Союз підписав пакт про ненапад…

Поряд з презирством пирхає Древній. Кидаю на нього злий погляд. 

― Вініконія і Альянс теж підписали, ― нагадує Лайон. ― А тепер я їм змушений пояснювати, що ніякої війни не буде. Вони не впряжуться за нас. Альянс слабкий. Лиш одна Вініконія чогось варта. Так, ми себе на цих вісім років огородили від небезпек, але щось послужило новим поштовхом, що Альянс клацає зубами.

― Альянс був слабкий. Союз був сильним. Аквіланія одна з найсильніших держав материка. До кого ми примкнемо, той і виграє… ― зауважує Тор.

― Занадто зарозуміло… ― несподівано вступає в розмову Древній.

― Це правда! ― хмуриться Тор.

― Не сперечаюсь. Але якщо вони вже насмілились, як ви сказали, “клацати зубами”, то мають козир. Організувати інших важко, тим паче Острови і країни Пірі. Пливти через море заради війни на нашому материку вони не стануть. Якщо, звісно, Рітанія, не представила їм важливий аргумент.

― Аргумент вони мають, ― похмурнішає Лайон. ― Магія Древніх зникає. У аристократів все менше й менше народжується обдарованих дітей. Здебільшого пустоцвіти. Особливо у тих, хто далеко від епіцентру, від Рітанії. Під цим лозунгом вони здатні зібрати військо. 

― Танай, навіть якщо й прийме багато людей з Рітанії, все одно не вистоїть, ― зауважую. 

― Вони можуть піти з островів. Флот у них сильний. Глянь звіт. За останній час порти Островів прийняли щонайменше десять великих транспортників, ― Тор підсовує до мене кілька списаних листів. ― Під виглядом гуманітарної місії. Острови цього року дуже потребують. Посуха вбила геть весь урожай. А Рітанія впряглась допомогти.

― Тоді нам треба терміново домовитись з островам, ― задумливо промовляю, пробігаючи очима списані рядки. Так, новини невтішні. Транспортники йшли переповнені. В їх трюмах цілком могли бути військові, зброя... ― Маємо їм запропонувати щось, що переплюне Рітанію. У Островів слабке військо. Вони не хочуть воювати. Але надати свою територію для Рітанії цілком здатні.

― Що? Пільги на ввіз товарів? Риби? Льоду? ― здіймає брови Тор.

― Ну, хоча б…

Лайон сидить за столом, спостерігаючи за дискусією. 

А Древній раптом пирхає:

― Ви такі цікаві… Наче це зупинить вашу братію. Вас, хтиві людиська, ніколи нічого не зупиняло, лиш спрага крові й влади…

― А вас? ― гнівно повертаюсь до нього.

Знизує плечима.

― Ми розважаємось. Спостерігаємо за вами. Вивчаємо. Навіщо вбивати одне одного, свою кров, свою расу, якщо можна просто поставити ставку на когось з вас і спостерігати за вашими жалюгідними потугами.

― Ще одне слово, і вилетиш назад у в'язницю! ― цідить тихо Лайон.

Навіть мені від його тону стає недобре. 

― Ой, тоді замовкаю, ваша величність, ― підіймає долоні. ― То яка ж у мене місія? Переконати Острови? Рітанію? Танай? Чи, можливо, Альянс? 

― Твоя місія в тому, що ти частково правий, Вефандніг…

Обличчя Древнього кривиться, наче вкусив лимон.

― Це не моє ім’я!

― То назви своє!

Здіймає чітко окреслене підборіддя. Відкидає патли за спину.

― Маердан Кайр'зир! Останній з роду Кайр’зир, королів Древнього Світу, ― оголошує.

Й ми всі завмираємо від ошелешення.