11.3

Всередині щось вибухає, напруга що досі сковувала нутрощі, нила солодким томлінням розтікається жаркою хвилею. Коліна починають тремтіти наче желе. Хапаюсь за його плечі, тихо стогну, притискаючись дужче. Відкриваю вуста, дозволяючи поглибити поцілунок, дозволяючи йому, його пестощам ставати все відвертішими й палкішими. 

Десь в глибині його грудей прокочується гарчання, й мене знову накриває шпаркою хвилею. 

Штовхає мене до стіни, одна рука переміщується на потилицю. Ретельно зібране волосся розсипається по плечах, шпильки летять в різні сторони. Лопатки врізаються у тверду поверхню. Його друга рука міцно охоплює талію, підіймає, впечатує в чоловіче тіло. Тепер наші обличчя на одному рівні. Й близькість його тіла ще більше зриває дах.

Ввільняю вуста. Хапаю повітря. Повіки важкі, несила розплющити очі. А його вуста вже мандрують по вилиці, спускаються на шию. Прохолодне повітря обдає оголену ключицю.

Дідько! Миттєво приходжу до тями. Впираюсь долонями в плечі. 

― Армстронг, що ви творите!

― А на що це схоже? ― лиш на секунду переривається, щоб відповісти. Не дає й хвилини, щоб перепочити. Цілує, знову торкається губ. Рожевий туман захоплює крихти свідомості, знову розчиняє їх у пристрасті. Я майже піддаюсь. Майже… 

― Армстронг! ― відхиляюсь. Дарма. Тепер мої груди притиснуті до його грудей. А з білизни на мені під чоловічою сорочкою нічого. Й це відчуття, усвідомлення запускає новий виток солодкого тяжіння.

Зажмурююсь до болю. 

― Негайно припиніть! Що ви собі дозволяєте! 

Обурення звучить не надто правдоподібно. Але поки він теж приходить до тями, я повністю повертаю собі здоровий глузд.

Дихання ривками виривається з грудей. 

― Відпустіть мене, ― тихо прошу. 

Шоками розливається рум’янець. Відчуваю як спина повільно проковзує по стіні, й ноги нарешті знаходять тверду землю. 

― Кейті… Я…

Ковтаю. В роті солонуватий присмак крові. Намацую язиком невелику ранку на губі. Майже непомітну, трохи щемливу. Уникаю дивитись йому в очі. 

Десь далеко годинник бамкає північ. 

― Я мушу йти… ― тихо промовляю. Ноги все ще тремтять, не уявляю, як зроблю хоча б крок. 

Але таки роблю. Повільно. Один, потім другий. Обходжу…

― Кейті. Я… перепрошую…

Повертаюсь.

― Ви перепрошуєте за поцілунок? ― іронічно всміхаюсь. ― Чи за те, що викрали мене?

― Я не знаю, за що… Я міг би сказати, що за поцілунок. Але вибачення передбачає, що шкодуєш про вчинок. Я не шкодую. Ні краплі. Ні про один, ні про інший.

Кров знову приливає до щік. 

― Щобільше, якби була змога щось змінити, нічого б не міняв.

Його погляд горить, в ньому жевріють іскри нещодавньої пристрасті. Вони й в мені вирують, тиснуть, печуть крізь шкіру, примушують весь одяг здаватись грубим і шорстким, надто подразливим, надто важким. 

― І це прикро…

Прикро, не тому, що він не хоче міняти. А тому, що я сама теж нічого б не змінила. Але ці почуття даремні. Марні. Вони не повинні бути в мені, в моїй голові, душі, серці. Я маю зосередитись на тому, щоб завоювати Альберта. 

Несподівано спалахує гнівом.

― Прикро, що не Кроу був з вами? Надаєте перевагу йому? 

На щоках грають жовна.

Щось смикає всередині. Ні не надаю. Ні! 

Але замість цього кажу:

― Альберт ― джентльмен. Він ніколи б не зробив нічого подібного без мого дозволу. Тому так, надаю перевагу йому. Прощавайте, лорде Армстронг. 

Мої слова йому не подобаються. Я бачу, як руки, що ще хвилину тому ніжно пестили, стискаються в кулаки.

― Я вас відвезу!

― Не варто… ― хитаю головою. Продовжувати цю агонію немає жодного бажання. Сподіваюсь, ми взагалі уникатимемо одне одного.

― Варто! ― звісно ж наполягає. ― І раз ми вже тут вирішили який я дикун та варвар, дозвольте підтвердити свою репутацію, люба Кейті. Ви поїдете у моїй кареті, або не поїдете зовсім! Гадаю, в таку пору всі добропорядні громадяни сплять, й ніхто не зверне увагу на самотній екіпаж.

Сперечатись марно. Просто киваю. Й більше не промовляю ні слова. Дорога назад проходить в гнітючій мовчанці. Наче якась невідома прірва раптово розверзається між нами. І я повинна їй радіти. Але не радію. Мацаю постійно язиком ранку в роті від поцілунку. Й мимоволі знову переживаю той спалах відчуттів, що накрив з головою. 

Ніхто й ніколи мене так не цілував. Так віддано, пристрасно, гаряче, що підгинались пальці на ногах. І я цілком усвідомлюю, що ці почуття небезпечні, як і сам Армстронг.