11.2

Якось мимоволі випростовуюсь. Відсмикую руку від чашки. Кладу надкушену канапку на тарілочку. Шматок застрягає в горлі, ледь проштовхую.

― Щось не так? Чай не смакує? ― сканує уважним поглядом.

― Все гаразд з чаєм… ― нахмурююсь. ― З вами ні…

― А що зі мною? ― здіймає одну брову.

Ковтаю. 

― От і я не розумію… ― повільно промовляю, зважуючи кожне слово. ― Ви якось дідька перестріваєте мене в коридорі для слуг, звинувачуєте у шпигунстві, потім раптово рятуєте…. Але нюанс… ― вдивляюсь у непроникні темні очі. ― Що ви самі робили в тому коридорі?

Смикає кутиком рота.

― Шукав вбиральню? ― намагається віджартуватись.

Пирхаю. Хитаю головою. Підозри ядучими укусами змій жалять і без того стривожену свідомість.

― Пийте чай, Кейті! ― серйознішає.

Киває на давно забуту чашку.

― Я не хочу чай, я хочу відповідь! ― вперто задираю підборіддя. ― Ви шпигували? ― раптово припускаю. Й сама дивуюсь цій думці. ― Це ви шпигували! ― повторюю голосніше, шокована здогадом. ― А звинуватили мене! Як вам не соромно!

Великі Древні, про це ж треба було відразу подумати. А я як та курка, пустила все на самотік, сперечалась, навіть канапку спокійно їла. Змирилась… Дозволила з собою поводитись так, як йому хотілось! 

― Це лише ваші домисли… ― незворушно промовляє. Показово спокійно відпиває чай. Але мене не обдуриш. Я бачу, що намацала правильний шлях.

― Це логіка, яка мені цілком властива, щоб ви собі про мене не навигадували.

― Кейті зупиніться! ― несподівано суворо осмикує.

― Не зупинюсь! Ви гадаєте, можете мене викрадати!

― Я не викрадав…

― Можете викрадати… ― вперто продовжую. ― А потім відмовчуватись. Ви порушили мої кордони, але свої порушити не дозволяєте!

Збуджено вскакую на ноги. Сидіти більше не сила.

― Ви не знаєте про що говорите!

― А може навпаки, знаю!

Дихаю важко. Відвертаюсь. Мороз біжить хребтом. Один неуважний, несвідомий рух, і все моє життя полетить під три чорти. Він шпигував за Елом. І я можу лише здогадуватись чому. Маг крові, від якого треба триматись якнайдалі. А Майк мене попереджав…

― Відвезіть мене додому! ―різко повертаюсь. ― Або ні! Краще я сама піду! 

Роблю крок до дверей. Але Армстронг раптово перегороджує дорогу.

― Кейті, зупинись! ― хапає за передпліччя. 

― Я не хочу з вами ні секунди тут лишатись!

Важко дихаю. Кожен ковток повітря важкий, в'язкий наче туман. 

― Кейт, будьте розумною. Я вас врятував від ганьби та пліток. Не зіпсуйте те, що зроблено, ― долоня на передпліччі стискається трохи дужче.

Вириваюсь. Аж задихаюсь від обурення.

― Зіпсувати! А ви не думали, що це саме ви зіпсували! Я б впоралась. В мене був план. 

Просто в голові не вкладається наскільки я тупа й безпомічна в його очах. Наскільки він низько ставить жіночий розум, кмітливість, силу. Але йому ж гірше. Немає нічого страшнішого, ніж недооцінений противник. А в те, що ми противники, я вже не сумніваюсь!

― А тепер відійдіть! ― наказую, задираючи підборіддя. ― Без вас мені буде значно краще! 

― Я нікуди не відійду! ― крокує ближче. ― І вас не пущу! ― хапає за плечі.

Долоні стискають мої руки, обпалюють шкіру.

― Що ви собі дозволяєте… ― чомусь несподівано хрипко й слабко лепечу.

Важко дихаю. Всередині все завмирає. Його очі, вуста так близько, ми дихаємо одним повітрям, грудні клітки рухаються в унісон. І моє серце бухкає навіженим ритмом, чомусь чує його. 

― Кейті… ― несподівано тихо та ніжно. 

Й від цього “Кейті” внизу живота щось солодко смикається.

― Пустіть! ― шепочу, ненавидячи себе за слабкість. Бо десь в глибині свідомості хочеться, щоб не відпускав. А тримав так ніжно і владно, наче належу йому.

― Не можу, ― обпалює поглядом. Опускає очі на мої губи.

Дихання завмирає в грудях. 

― Не можете? ― беззвучно промовляю.

― Не можу, ― повторює. Й раптово накриває вуста поцілунком.