Розділ 11

Відсовуюсь до самої спинки, складаю руки на грудях. Сідниці горять, обличчя горить. Хіба справжній джентльмен може так поводитись з леді? Цей Армстронг справжнісінький дикун!

Дивлюсь обурено з-під лоба. Й не знаю, що сказати. Зате він знає. І каже, безсоромно виблискуючи темними очима.

― Кейті, якби ж я знав що вам до смаку такі ігри, вже давно почав діяти…

Розгублено кліпаю.

― Які ігри? 

― Ігри з елементами… м-м-м… певної жорстокості, ― загадково посміхається. ― Але, якщо ми вже стали настільки близькі, мушу попередити ― мені до смаку, коли жінка пускає в хід зубки лише у ліжку…  як знак насолоди… 

Задихаюсь від сорому та образи. За кого він мене має? Щоки ще більше починають горіти. Злюсь, бо не знаходжу, що відповісти. Тема ліжка навіть для вдів вважається непристойною… Принаймні, з малознайомими чоловіками. 

Ображено відвертаюсь.

Погляд падає на вікно. Будинки пропливають повз. Ліхтарі мелькають, слабко освітлюючи фасади. І я раптово розумію, карета рухається в протилежному від мого будинку напрямку.

― Куди ви мене везете? ― затравлено озираюсь.

― До себе… Додому…

― До себе?

Нервово ковтаю. Притуляю долоню до горла, наче повітря раптово стає в’язким та тягучим. Якось недоречно згадуються слова про укуси в ліжку. 

― Чому до себе? Ви ж рятувати мене збирались, а не компрометувати. Негайно відвезіть мене до мого будинку! Я проживаю…

― Я чудово знаю вашу адресу, люба Кейті. Але вважаю за потрібне залишити вас у своєму маєтку. Принаймні, на деякий час.

― Для чого? Що ви вигадуєте! ― погляд панічно бігає по стінах карети, вузьких віконцях, наглухо зачинених дверях.

― Кейті… 

― Не називайте мене “Кейті”!

― Кейті… ― вперто. 

Обурено соплю. Мій опір його тільки розпалює. 

― Як ви собі уявляєте цю картину зі сторони? Приїжджає моя карета, з моїм гербом пізно ввечері до ваших воріт. В час, коли непристойно наносити візити. Чудовий привід для пліток. А от у тому, що я забрав трохи перебравшого товариша до себе додому, нічого дивного немає. 

Він має рацію. А проте, мене наче щось підстьобує.

― Вважаєте, якщо я вранці виїду з вашого дому, пліток буде менше?

А якщо Альберт про це дізнається, то моєму плану взагалі прийде кінець. І все через, Древні б його побрали, благородного Армстронга.

― Я щось вигадаю…

― Вигадаєте! ― не стримуюсь. ― Ви забрали мене, вирішили все на свій розсуд, а тепер не знаєте що з цим робити? Ви поставили нас у скрутне становище! Обох!

― Я вас рятував! 

― Рятував! 

Хочеться кричати від безсилля. Як об стіну горохом. Він просто мене не чує.

Карета спиняється. Я замовкаю. Усі лайливі слова, які вивчила від Майка (а вивчила я їх не мало) крутяться на язику, але опиратись й скандалити не наважуюсь ― уже можуть бути свідки. 

Слухняно виходжу з карети. Покірно йду вслід за маркізом. Навіть голови не підіймаю. Насуваю поглибше каптур. Майже не бачу, куди мене привіз, тільки красиві, дерев’яні, прикрашені ажурними скляними вставками, двері.

І їх нам передбачливо відчиняє високий худий дворецький. Його погляд пробігає по мені, по графу. 

― Вітаю, лорде, ― схиляється, пропускає всередину. Зиркає на мене, певно вирішуючи як звертатись. 

Армстронг підштовхує уперед. Буквально впурхую в просторе фоє.

― Дікс, накажи подати нам чаю у вітальню. І… ― оглядає мене прискіпливо. ― Сендвічі. Гадаю вони будуть доречні. 

― Накривати на вас і вашого… ― Дікс виразно здіймає брови.

― Друга… ― підказує Армстронг. 

Я стою червона, як вечірній небокрай.

― І вашого друга? Чи ще хтось приєднається? ― незворушно уточнює.

― Ми будемо лише вдвох. З другом, ― знову підштовхує до дверей. Й врешті ми опиняємось в невеликій, затишній вітальні. 

Обурено сідаю на канапу. Складаю руки на грудях. 

― Чудово ж ви мене врятували, ― єхидничаю. ― Тепер слуги пліткуватимуть!

― Мої слуги не пліткують.

Недовірливо здіймаю брови. Насмішив. 

Замовкаємо, поки служниця вносить прибори, чай та тацю з маленькими канапками. Так само тихо, не підіймаючи голови, вона виходить.

― Пригощайтесь.

― Я не голодна, ― заявляю суто з упертості. 

Від ароматів їжі починає підсмоктувати під грудиною.

― Вам тут довго доведеться сидіти. До півночі я вас не відпущу.

― І не подумаю! ― від емоцій вскакую на ноги. ― Ви… Ви! Це взагалі викрадення!

Він настільки насмішливий і незворушний, що просто виводить з себе. 

― Зверніться в варту… ― милостиво дозволяє. Підсовує до себе чашку, чайник. Спокійно наливає напій. Спочатку собі, потім мені. 

Пирхаю. Беру з таці канапку. Це все схоже на якесь замкнуте коло. Й мені справді доведеться підкоритись й сидіти кілька годин в компанії нахабного зарозумілого маркіза, якщо не хочу бути ославленою на весь Сен-Ажен і навіки втратити Альберта. 

Вже майже заспокоююсь, присідаю на канапу, навіть тягнусь до чашки з чаєм, як раптово вигулькує питання, що примушує підозріло завмерти ― а він сам, власне, що робив у службовому коридорі клубу.