10.2

Його руки проходяться по моїм плечам, обмацують, наче не вірять в реальність. І я не розумію, чому дозволяю це зі мною робити. Так безцеремонно втручатись в особистий простір, торкатись тіла. 

― Відпустіть! ― з несподіваним роздратуванням відсахуюсь. 

Ковтаю повітря, наче дихати боялась. 

― Заспокойтесь, леді, ― підіймає догори долоні. ― Більше й пальцем вас не зачеплю. Але хочу почути відповідь: що ви тут робите? У клубі для чоловіків!

Розгублено дивлюсь на власні руки, на ноги. Навіть у напівтемряві коридору несподівано розумію ― я Кейтлін. Тонкі пальці, акуратний жіночний манікюр, задовгі рукави жакета… Де ж моя ілюзія?

Ховаю під плащ похололі від жаху долоні. Я ― Кейтлін. І я в одязі Ела Фіцджеральда в клубі Ела Фіцджеральда. Як пояснити таке? Як приховати?

А погляд Армстронга стає все більше гострішим, все більш лячним. Всередині все скипає, обдає жаром кожну клітинку. 

Панічно озираюсь. Тікати… Єдиний вихід ― тікати без пояснень. Зникнути!

Але Армстронг перегороджує шлях. Стоїть, склавши руки на грудях. І бігти мені нікуди, бо там, позаду яскраво освітлене фоє. 

― Не збираюсь перед вами відчитуватись! ― несподівано грубо штовхаю, намагаючись проскочити повз. І хай думає, що хоче. Пізніше знайду як пояснити. 

Та для кремезного Армстронга це як горобиний штовханець ― не відчутний. Він і з місця не зрушує. Навіть десь в глибині темних очей насміхається з моїх марних зусиль.

― Тоді дозвольте я вгадаю… ― схиляє голову набік. ― Ви шпигували!

Обурено відкриваю рота. Він кривиться презирливо, продовжує:

― Слідкували за дозвіллям чоловіків, леді Сент-Мор. Можливо, підбирали собі достойну кандидатуру на роль благовірного. Невимушена обстановка без жінок краще дає зрозуміти, що собою являє партнер, чи не так?

Підтискаю вуста. 

― Вам не здається це огидним?

Обурення таки виривається. Виправдовуватись немає сенсу.

― Справді? ― гнівно наступаю. ― Хочете сказати коли ви, чоловіки, приходите на оглядини, порпаєтесь в минулому дівчини, розпитуєте служниць, збираєте плітки, то це нормально! І не приведи Древні, якщо дівчина колись була помічена з чоловіком у неформальній обстановці, на одинці, бодай на кілька хвилин ― її життя спаплюжене. Ніхто не захоче з нею взяти шлюб. Вона буде нечиста, невірна, недостойна. При чому чоловіку, який її скомпрометував, ви навіть поаплодуєте за таку перемогу. 

― Ніколи не аплодував! ― на щоках грають жовна.

Недовірливо здіймаю брову. 

А він несподівано хапає мене за плече

― Ходімо!

― Що ви робите? Куди?

Від розгублення навіть не вириваюсь в перші кілька секунд, а слухняно простую туди, куди тягне.

― Намагаюсь зробити все, щоб вас не скомпрометувати! ― цідить крізь зуби. ― Знайте мою милість!

Саме ці їдкі слова приводять до тями.

― Мені не потрібна ваша допомога! І милість теж!

― А я гадаю, потрібна!

Смикаюсь, вириваюсь. Він що? Він гадає! Він гадає, і вирішує зробити як гадає попри мій опір! Це вже ні в які ворота не лізе!

― Відпустіть! Я сама впораюсь! ― впираюсь ногами в підлогу.

Сховатись не проблема. Я знаю свій клуб як п'ять пальців. Але звідки тому Армстронгу знати. Хочеться застогнати від безсилля. Ну, чому він вирішив раптом грати благородного лицаря саме зараз? Дідько! 

Глибоко дихаю, намагаюсь заспокоїтись. Надати голосу впевнений тон. У глибині душі жевріє надія достукатись до його здорового глузду.

― Послухайте, Армстронг! Я впораюсь! Мене ніхто не помітить. Я знаю, що роблю.

― Кейті, я навіть у темряві побачив, що ви жінка. Припиніть впиратись наче блохаста кішка, яку зібрались купати.

― Ви мене блохастою кішкою обізвали? Ну, знаєте!

До біса здоровий глузд. Мені хочеться загарчати від люті. Ну що за нестерпний тип!

― Знаю! ― Раптово спиняється. Перехоплює під коліна й закидує на плече. 

Плащ падає донизу й закриває мою голову, волочеться по підлозі. 

Смикаюсь, як впіймана рибина. Отепер мене точно помітять. Дідько! У-у-у, від злості просто зуби зводять. 

Чорний хід рипає дверима. Прохолодне нічне повітря заповзає під жакет. Його поли теж спали мені на плечі. Тільки сорочка, заправлена у штані, закриває мій поперек від людських очей.

Кров приливає до скронь. Хочеться закричати, але боюсь привабити зайву увагу. Тому мовчки хвицаюсь і борсаюсь. Й несподівано отримую відчутний ляпас по сідницях. Вигук застряє в горлянці. До щік приливає кров. Його долоня на моїй дупі так чітко відчувається, що раптово зводить нутрощі.

― Тихо! ― наказує.

А наступної миті чую знайомий голос.

― Армстронг, ти куди? Так швидко? 

Прикушую від напруги губу, впізнавши Альберта. А він тут за яким дідьком?

Безсило обмякаю. Сьогодні явно не мій день.

― Приятеля завезу додому. Хильнув зайвого зовсім не вміє пити…

Альберт гмикає. 

― Діло молоде…

― Уперше в клуб прийшов, жовторотик. Ти мовчи, що бачив. Батьки його за це по голівці не погладять. 

― Мовчу. Самі такими були, еге ж!

― Молоді… Дурні… ― сміється. З натяком плескає мене по нозі.

Це я дурна! Гнів переповнює, в раптовому пориві впиваюсь зубами йому в спину. Це і за дурну молодь, і за ляпас. Сідниці горять. 

Здригається, але знаку не подає. Терпить, перекидається ще кількома фразами з Альбертом. Й нарешті прощається.

Й за хвилину я опиняюсь в кареті маркіза. Уже в нормальному положенні, де голова згори, а ноги долі. 

Ковтаю нудоту. Стискаю руки в кулаки. А карета, м’яко хитнувшись, рушає.