Розділ 10

Без Вів’єн стає трохи сумно. От наче нещодавно познайомились, а звикла до неї, як до рідної. Вчора на світанку вона зі своїм усім сімейством відбула з Сен-Ажену. Герцог Торнтон залишився в столиці, заклопотаний справами. А от якими справами ― то вже інше питання. Принаймні вчора я бачила його у клубі. В компанії, хто б міг подумати, звісно ж Армстронга. 

Й тепер мене розбирає цікавість, які такі важливі причини змусили Торнтона відправити дружину й дітей у село. Сподіваюсь, він не зраджує Вів’єн. Знаю, що серед аристократії це поширено, але чомусь не хотілось би зіткнутись з таким у сім’ї подруги. 

Підозри точать мене увесь день. І будь він не ладен той кошторис на третій поверх, заклопотана думками знову не можу його підбити. Десь глибоко в животі вовтузиться нудота. Невже Вів’єн спіткає така сама доля. В якийсь момент вона повернеться невчасно й застукає власного чоловіка у ліжку зі служницею або дівчиною легкої поведінки. 

У мене навіть руки починають тремтіти. Згадую власні відчуття, коли слідкувала за Альбертом і Мартою. Як повільно розривалось моє серце, як німіли, терпли руки, ноги. Ранене тіло боліло, боліла душа. Цікаво, Марта й досі працює на нього, втішає ночами. Чи він знайшов собі іншу забавку?

Сьогодні герцог теж прийшов в клуб у незмінній компанії. Ба більше, схоже їхня компанія навіть розширилась. Цього високого і дуже красивого чоловіка я вперше в житті бачу тут ― знову Торнтон привів на екскурсію друга? Наче одного Армстронга недостатньо!

За трійцею спостерігаю з напруженням та увагою, сховавшись в тіні за колоною. Ця невелика внутрішня тераса, що оперізує фоє, одне з моїх найулюбленіших місць у клубі. Як тільки побачила подібне архітектурне рішення, зрозуміла ― нам така теж необхідна. Скільки нервів та сил витратила, щоб переконати Майка. Але воно було того варте. 

Тераса не просто окраса Редженсі Хейвен, вона дозволяє спокійно слідкувати за новоприбулими, відстежувати згори найменші порушення, спостерігати за роботою працівників та дозвіллям клієнтів і миттєво класти край небажаним діям. І зараз я використовую її за призначенням ― стежу за можливо невірним чоловіком подруги.

Ще раз промазую поглядом трійцю. Чоловіки віддають лакею свої капелюхи, тростини й плащі та направляються у вітальню. Наче б нічого незаконного. Але мене просто розбирає цікавість й тривога. 

В Редженсі Хейвен немає послуг для чоловіків, які б потребували жіночої уваги. Проте у двох інших клубах такі розваги є, й, власне, це, мабуть, єдине в чому вони виграють перед нами. Проте, попри вигоду, що обіцяє втамування особливих потреб клієнтів, я навіть чути про таке не хочу. Для зняття напруги є публічні будинки, а мій клуб не бордель. І не хочу, щоб він з таким асоціювався. 

Трохи заспокоююсь, повертаюсь в кабінет. Але замість того, щоб сісти за стіл й знову спробувати попрацювати, нервово походжаю. Був би в клубі Майк, обов’язково посміявся б з мене. Але він залишився в лабораторії, чаклує над рукописами. Й спинити мене нема кому, коли раптово в голову приходить божевільна ідея. Тому понервувавши, знову вирушаю на балкон. І саме вчасно. Герцог в компанії того самого красунчика кудись вирушають. Щоправда, Армстронга з ними немає. Можливо сьогодні він надав перевагу іншим розвагам. 

Поки чоловіки одягаються в холі, кидаюсь за своїм плащем. Навіть не знаю, що мене підганяє. Якщо дізнаюсь, що Торнтон зраджує Вів’єн хіба наважусь розповісти? А може вона до цього ставиться поблажливо, як і більшість аристократів, й лише посміється над моїм занепокоєнням. Або ще гірше ― не повірить, і я втрачу її дружбу. Чи знищу, на перший погляд, щасливу сім’ю. Вона зненавидить мене тоді… Хіба реакцію на таке можна передбачити?

Проте десь всередині щось смикає. У свій час я б може й не повірила тому, хто натякнув би на зради Альберта, але вже точно це б примусило мене задуматись й уважніше поставитись до чоловіка. Хто зна, може й нападу вдалось уникнути… каліцтва… шрамів… годин болю та реабілітації… Не має значення, щоб я зробила знаючи, головне, що я б знала. Кожен має право на правду. Й не важливо, що потім з нею робитиме. 

Накидую плащ, капелюх. Через головний вхід йти ризиковано. Краще скористатись боковим. 

Збігаю по сходах, пірнаю в коридор. Нахиливши голову стрімко йду до входу для челяді й раптом на когось наштовхуюсь. 

― Перепрошую, сер, ― не підіймаючи голови, намагаюсь обійти. Тут панує напівтемрява, і я не хочу, щоб моє обличчя хтось бачив.

Але раптом мене хапають за плечі. Обурено підіймаю очі й завмираю як кроленя перед удавом. На мене не мигаючи, дивиться Армстронг. Вдивляється в моє обличчя, наче привида бачить, й раптово видає: 

― Що ви тут робите, леді Сент-Мор?