9.2

― Для чого тобі це? ― відсмикую руки від фоліанта. Так, наче він може мені зашкодити.

― У кожного з нас є свої секрети, люба.

Вперто підтискаю губи. Так є… Але мій секрет ніщо в порівнянні з небезпечною магією.

― Не такі! ― заперечую.

― Впевнена?

Якусь хвилину прискіпливо дивиться мені в очі. Витримую, ні разу не відвівши погляд ― мені нема що приховувати. 

― Скажімо так: знання ― це зброя. І коли прийде час, я хочу мати всю можливу яку знайду.

Більше не жартує. Серйозно. Якесь дивне передчуття примушує занепокоїтись. Не схоже на Майка, щоб дмухав на воду. Здебільшого це мій обов’язок у нашій команді.

― Мені варто хвилюватись?

― Ні краплі, ― на обличчя знову наповзає безтурботна посмішка. ― Я знаю, що роблю. У тебе своє завдання, у мене своє. А коли закінчимо справи, на нас має чекати нове життя. Навіть, у випадку невдачі. Навіть, якщо твоя здобич раптом виявиться тобі не по зубах, ― заспокійливо опускає руку на моє плече.

― Не хочу думати про невдачу…

― Не думай, ― притискає до грудей, цілує в волосся. ― У тебе є я. І я твоя підстраховка, ― впирається підборіддям у маківку. ― Верши, богине справедливості, свій суд. І ні про ще не турбуйся…

Насуплююсь попри втішні слова. Не люблю, коли він так робить. Ніколи не знаю, на що розраховувати. Зітхаю, відсовуюсь. Збираю розкидані на стільниці аркуші, намагаючись заспокоїтись.

Майк акуратно забирає з моїх рук крихкі сторінки. Ховає в невеличкий сейф, де тримаємо важливі документи, й знову повертається до роботи. 

А я вже не можу зосередитись ні на чому іншому, хоч і намагаюсь повернутись до справ. У голові нав’язливими мухами крутяться думки про невдачу. Ніколи Майк не піддавав сумніву мою мету помститися, завжди вірив в мої сили. А тепер якісь запасні плани… При чому якими він не бажає ділитись… 

Зрештою, відкладаю гросбух в сторону й берусь писати записку Вів’єн. Якщо вже не можу бути корисною в клубі, то буду корисною графині Сент-Мор. Гардероб колись таки треба поповнити. 

На щастя, герцогиня з готовністю відгукується на пропозицію відвідати салон, й решту дня ми проводимо чудово. 

Мадам Жельбен як завжди дивує новими ідеями, пропонує ознайомитись з найновішими тенденціями цього року, зразками тканин, актуальною колірною гаммою. Поки гортаємо нові журнали та роздивляємось фасони, ще й чаєм смакуємо з ніжним печивом. 

― На цьому тижні в нас не вийде у театр навідатись, ― в якусь мить сумно зітхає Вів'єн. 

― Щось трапилось? ― відкладаю невагому безешку на тарілочку й уважно дивлюсь на подругу.

Вона сумно морщить носика

― Нам терміново доведеться відбути в Торнтонхол, у заміський маєток. Якісь невідкладні справи у Тора й він наполегливо вимагає, щоб ми на тиждень поїхали з Сен-Ажену. Я хоч і люблю там бувати, але цього разу щось не хочеться. Хіба заради дітей…

― Прикро… ― й собі зітхаю.

― Але тепер ти можеш з лордом Кроу сходити. Він буде в захваті…

Настає моя черга супитись. Я ще поки не готова цілий вечір вділити цьому покидьку й мило всміхатись в обличчя тому, хто мене вбив. От бал як раз. Пару танців з легкістю витримаю.

― Ні, краще тебе дочекаюсь.

― Ми наступного тижня повернемось. Але бал у Фінґерів теж доведеться пропустити… 

Відкладаю чашку на блюдце.

― Це ж не так страшно. Чи у тебе дійсно якісь проблеми?

― Просто не хочеться тебе залишати одну.

― Я впораюсь. Якщо буде нудно, піду. Не забувай, я вдова, а до вдів менше присікаються. 

― Ну що, мої прекрасні леді, вибрали? 

Захопившись розмовою, навіть не помітили, що до нас підійшла мадам Жельбен.

― Так, мадам Жельбен, ― відповідаємо майже в унісон, як зразкові учениці на занятті. І глянувши одна на одну, прискаємо зі сміху. Робота розпочинається. 

З нас знімають мірки, занотовують наші зауваження, відкладають обрані тканини та оздоблення для майбутніх суконь. А я ще на додаток замовляю теплу пелерину з цупкої валяної вовни, оздоблену по краях в’язаним мереживом, кілька пар теплих рукавичок та тонких вовняних панчішок. 

Загалом, додому повертаюсь у чудовому настрої і про тривогу майже забуваю. Як все ж добре мати подругу. Вперше за життя зі здивуванням відмічаю це почуття. 

Я ніколи ні з ким не ділилась, не переймалась, не відчувала турботи. З сестрою ми не були близькі. З матір’ю тим паче. Усе наше спілкування зводилось до нотацій та повчань, як бути достойною леді та урвати найкращого нареченого. 

А у пансіоні було не до дружби. Усі вільні хвилини заповнювали навчання та робота в саду або рукоділля. Нам змалечку втовкмачували в голову, що жінки одна одній запеклі конкурентки, бо кожна з нас прагне одного ― вийти вдало заміж. Звісно, після такого у жодної з нас не виникало теплих почуттів одна до одної.

І тепер я ловлю себе на думці, що просто насолоджуюсь компанією Вів'єн, спілкуванню з нею, бесідам прогулянкам. Несподівано вона стає для мене наче старшою сестрою. Й мені до біса це подобається.

Як і оголошувала у своєму каналі, мої любі, я публікую невелике безкоштовне оповіданнячко. Тому щиро запрошую вас у новинку. Буду дуже, просто неймовірно вдячна за підтримку! Кожна ваша вподобайка важлива, вони моє джерело мотивації й натхнення. Його ви знайдете на моїй сторінці під назвою “Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі.”

З любов’ю ― ваша Олеся!