8.2

Хребтом біжать знайомі мурашки тривоги. Клубком в животі стискається страх. А що як він мене впізнав, що як стежить за мною, знає усі мої плани? Це ж Альберт ― хитрий продуманий гад. Він завжди безпомильно знав, чого я потребую. Вгадував, коли необхідна його допомога. Передбачав усі мої бажання. 

Я думала, що це доля, що це кохання. І те, як він розуміє мої помисли ― підтвердження тому, що почуття істині, а шлюб благословенний небесами. Лиш подорослішавши зрозуміла ― це був його хитрий план з завоювання невинної дівчини. Проте досі не можу зрозуміти, навіщо йому була саме я. Не багата, не відома. З усіх принад хіба що кузина королева… Але з Вайолет ми ніколи не були близькі. Мама взагалі стверджувала, що вона про нас забула. Й знати не хоче бідних родичів, на чиїй шиї вона сиділа майже від народження. 

― Вітаю, леді, ― Альбер чемно кланяється. Цілує руку Вів'єн, потім мені. Мою затримує біля вуст трохи надовше. Я вдаю, що цього не помічаю. ― Чудова погода для прогулянки, чи не так? ― запитує у нас, проте дивиться на мене. Прямо в вічі. 

― Так, сонце сьогодні напрочуд лагідне для кінця літа, ― погоджуюсь. Борюсь з бажанням потерти тильну сторону долоні об сукню. 

― Вам, певно, такі прогулянки приносять насолоду. Зважаючи на холодний клімат островів, ― розуміюче хитає головою. 

― Істинну. Проте… ― дивлюсь лукаво, ледь усміхаючись. ― Це теж приносить певні незручності. 

― Які ж?

― Доводиться обновляти увесь гардероб, ― ледь стримуюсь, щоб не тремтіли від сміху вуста. 

― Приємні незручності, ― лукаво стріляє очима Вів'єн.

― До біса! ― погоджуюсь. 

Ми хихочемо. Альберт теж усміхається, вдаючи показну цікавість до жіночих теревень. Він завжди вмів дивитись так, що здавалось говориш щось надзвичайно важливе й розумне, хоча несеш повну нісенітницю. Це також підкупало. Неймовірно. Особливо після того, як роками тобі в голову втовкмачували, що твоя роль ― тримати рота на замку, бо жіночі голови не здатні породити жодної змістовної думки. 

― Плануєш завітати до мадам Жильбен? ― питає Вів’єн.

― Днями. 

― Я теж. Гадаю герцог Торнтон теж трішки розщедриться і подарує своїй дружині новий гардероб, ― жартує. 

Усі, навіть я, чудово знають, що Торнтон безтямно закоханий у свою дружину, й готовий їй навіть зірку з неба прихилити. То що вже казати про пару суконь. Тому фраза Вів’єн суцільне кокетство. Але кумедно. Альберт теж усміхається. 

― Можемо разом, якщо хочеш, звісно.

― О, буду лиш рада. Це надзвичайно втомлює. Пів дня під укіс за цими справами. У компанії буде значно веселіше. Чоловікам настільки простіше, ― зітхаю, стріляючи в Альберта очима.

― О, ви помиляєтесь. Наше вбрання ― складні математичні розрахунки, ― з серйозним обличчям хитає головою. А в очах лукаві бісенята. ― Кілька фраків ми, як правило, майстерно комбінуємо з парою бридж та декількома жилетами. І костюм щоразу виглядає як новий. 

В показовому співчутті кліпаю віями.

― Уявляю ваш вибір: що ж одягнути на сьогоднішній бал до леді Барроуз. Чорний фрак чи м-м-м… чорний фрак. Мабуть, таки зупинюсь на… чорному!

Ви вдвох з Вів’єн прискаємо від сміху.

― Зізнайтесь, леді, ви підглядали за моїми зборами? ― виразно смикає бровами. 

― Це буда моя маленька таємниця… ― показово соромлюсь. 

― У кожній жінці має бути загадка?

― Саме так!

Кілька хвилин ми дивимось одне на одного, наче розмовляємо поглядами. І він нарешті видає:

― А раз ми вже так несподівано зустрілись, то чи маю я поставити вам ще раз запитання. Можливо ви таки знайдете час у вашому щільному графіку. Ми могли б відвідати, скажімо, театр. Кажуть, там йде чудова вистава “Серця у полоні”.

Подумки святкую перемогу. Невже настільки припала до серця, що він шукає зі мною зустрічі! Таки мій розрахунок був не марний. Проте доводиться й далі грати неприступність. 

― На жаль, я вже бачила виставу… І обіцяла леді Вів'єн сходити на неї ще раз за компанію, ― скрушно хитаю головою. ― Попри те, що актори чудові як і сам спектакль, втретє я цю драму не подужаю. Мені прикро…

Твердо вирішую наступного разу таки погодитись на його пропозицію, куди б не запрошував. Старання й наполегливість теж треба заохочувати та винагороджувати.

― Ну, що ж, тоді мені залишається зібрати свою волю в кулак і таки чекати балу у леді Фінґер. Ви обіцяли там бути… ― трохи невдоволено відповідає. Але ця невдоволеність настільки старанно замаскована, що якби я так добре не знала Альберта, ніколи б не помітила.

― Маю звичку дотримуватись обіцянок, лорд Кроу, ― задираю підборіддя. 

― З нетерпіння чекатиму балу, щоб побачити вас знову. 

Нічого не відповідаю. Лиш посміхаюсь. Альберт знову по черзі цілує нам руки та відкланюється. 

Коли ж він уже зникає з виду, Вів'єн повертається до мене з серйозним обличчям.

― Якщо хочеш відвідати виставу в супроводі маркіза… 

― Ні, не хочу, Вів, ― беру її під руку, заохочуючи на продовження прогулянки. ― Мене влаштовує твоя компанія. Інколи чоловіку треба дати змогу трохи пополювати на здобич, чи не так?

― А ти хитра… 

Знизую плечима. 

― Мені давно не вісімнадцять. Це в молодому віці маєш привілей пірнати в почуття з головою. У моєму ― лише розрахунок. Або вдова навіки. 

― А як же кохання?

Всередині болюче ниє.

― Я кохала… Нічого хорошого з цього не вийшло, ― несподівано зізнаюсь.