7.2

Бальтазар 

Завжди ненавидів темниці. Їх задушливий сморід, вогкість і холод. В усіх країнах, в усіх королівствах вони смердять однаково. Приреченістю, безнадією та зневірою. 

Замок клацає надто оглушливо. Лякає щурів, що причаїлись в кутку. 

― Ось він, ― киває стражник. Закріплює магічний світильник в стіні та, прочинивши двері, пропускає нас. 

Першим заходить Лайон, за ним я. Замикає процесію Тор.

В кутку на купі соломи сухоребра фігура, така худа, що не відразу помічаю. Лиш тоді, коли в’язень підіймає голову, розумію, що там хтось є. 

Він повільно сідає, тримаючись за стіну, згинає ноги, спирається на коліна ліктями. Тонкі вуста розпливаються в єхидній посмішці. Темні, величезні очі гарячково виблискують. Можливо, занадто великі для людського обличчя, й трохи моторошні. Особливо, коли у них відображається червонястий магічний світильник, й вони самі набувають того червонястого світла. Сіра, натягнута на кістлявий череп шкіра така тонка, що просвічуються чорні вени. Не дивно, що посмішка виглядає занадто білозубою. Неприродною.

― Сам Бардальф? Яким вітром? ― хрипить, кашляє. Лише за мить, розумію, що сміється. ― Вибачте, ваша величність, нічим не можу вас пригостити, ― відсміявшись, поводить довкола рукою. 

Лайон лиш смикає куточком рота. Підходить ближче, сідає навпочіпки, заглядає прямо у вічі. 

― Я можу пригостити… ― схиляє голову набік. Без просмішки, тихо. Але навіть у мене мороз за шкірою. ― Тобі сподобаються гостинці… Або ні…

― Це ж які? ― уже не так нахабно. Але єхидно, хоч голова втягнута в плечі.

― Залежно від того, що ти нам можеш дати на заміну…

Багатозначна пауза повисає тривогою. Я все ще думаю, що переговори ― помилка. З ними неможливо домовлятись. І Тор так думає. Але Лайона не переконати.

― Ваша величність, невже ви гадаєте, що в мене щось залишилось? Моє життя і так належить вам.

― Належить. Але я можу його повернути…

В очах полоненого на мить прокидається інтерес, але відразу ж гасне. 

― Повернути мені життя? Що ж такого трапилось в ідеальнім королівстві, що ви готові укладати подібні угоди з ворогом? 

― Поки нічого. Але на те й моє королівство ідеальне, що я продумую кроки наперед. 

Ми з Тором переглядаємось. Я не менталіст, але й так зрозуміло, про що він думає.

― А якщо я відмовлюсь?

― Твоє право. Ця темниця стоїть століттями, простоїть стільки ж, і не дасть тобі піти на межу, щоб переродитись чи мати вічний спокій. 

Губи в’язня невдоволено підтискаються. Лайон чудово знає, на що тиснути. Інакше б не був геніальним дипломатом.

― Тож моя свобода в обмін на…

― В обмін на службу!

Очі в’язня здивовано розплющуються. Якийсь час від здивовано кліпає, не вірить тому, що чує. Обводить нас ошелешеним поглядом. Але помічаючи, наші кам’яні, напружені обличчя, починає дико хихотіти. Б’є себе долонями по колінах, хрипить, кашляє. Задихається. 

Лайон киває стражнику, і той підносить в’язневі воду. 

Відсміявшись і промочивши горло, знову дивиться на нас.

― Служити тобі? Міняти одну темницю на іншу? Який зиск?

― Їжа… тепло… жінки… Чистий одяг… м’яке ліжко…

Прикриває очі… 

― М-м-м… заманливо. Треба подумати…

Лайон різко встає.

― Я пропоную лиш раз. І чекаю негайної відповіді. 

― Але я вам потрібен, ваша величність, ― відкриває одне око, хитро зиркає, промацує ґрунт... 

― Потрібен, ― киває. ― Інакше я б не прийшов сюди. Ти найкоротший і найменш болісний шлях до мети. Проте зовсім не єдиний. Я вимагаю відповіді зараз. 

Кілька хвилин вони буравлять одне одного напруженими поглядами.

― Гаразд. Я згоден. Воля в обмін на службу! ― врешті вимовляє. 

Лайон повертається, кидає погляд на Тора, і той ствердно киває. Знову дивиться на в’язня й тихо додає: 

― Мені та родині, Аквіланії та її добробуту!

― На скільки?

― Доки тобі відміряно долею!

― Довгий термін

― Нагорі роки проходять в більш приємній атмосфері. 

― По руках!

Тепер уже Лайон повертається до мене. Дивиться запитально. 

― Все готове до ритуалу? 

Ствердно киваю. Власне, для цього я тут. Очі в’язня теж переміщуються на мене.

― О, маг крові… ― зі здивуванням й мимовільним захопленням. ― А ти, Бардальфе, підготувався… 

― Враховую досвід попередників, Древній, ― гмикає наш король. ― Клятва буде скріплена кров’ю.

В'язень вскакує на ноги, засмикує рукав оголяючи тонке передпліччя, посмуговане випуклими венами. 

Я кладу на кам’яну підлогу свою робочу валізу, витягаю ритуальний ніж. Більше мені нічого не потрібно. Значну частину підготовки я встиг зробити до походу в каземати, розуміючи, що для медитацій, зв’язку з темними матеріями та благословінням Всесвіту тут не буде жоднісіньких умов. Залишилось лише пролити кров на магічний візерунок закляття, та вимовити клятву.

― Підійди! ― наказую.

Робить кілька кроків до мене. Хитра усмішка кривить вуста. 

― Чи добровільним є твоє бажання присягнути? ― починаю зі стандартних слів.

― Аж зі штанців вистрибую, так бажаю служити Бардальфрам! ― дивиться з викликом. Провокує навмисно. Але я достатньо пропрацював з такими як він, щоб не піддаватись на маніпуляції.

― Чи згоден пролити свою кров, щоб скріпити угоду?

― Хоч відро! ― пирхає. Демонстративно трясе рукою.

― Роби надріз!

Навіть не вагається. Одним помахом розтинає зап'ястя. Кров широкою цівкою струменить на підлогу. 

Забираю ніж. Звичним рухом розрізаю долоню. До калюжки на підлозі домішується й моя кров. Вона свідок в магічному світі ритуалів. Без неї це лише договір на словах та брудна підлога…

― Кров, що з'єднує їх, стає основою вірності. Ти присягаєш служити королю, захищати його сім'ю, Аквіланію, її мешканців, не зраджувати, не завдавати шкоди, ні словом, ні ділом, ні за участю інших осіб.