Розділ 7

― Ну, і чого така похнюплена? ― за кілька годин потому вривається у мій кабінет Майк, приносячи з собою запах свіжого ранку, трави й річки. 

Підіймаю голову. Я все-таки продовжую битись над кошторисом. Збиткуюсь над ним, як тільки можу. Але цифри сходяться лиш в тому випадку, якщо підвищимо членський внесок хоча б на п’ять відсотків. Робити цього я не хочу, і знущаюсь із колонок з цифрами, додаючи, віднімаючи та переставляючи їх місцями, щоб зрештою третій поверх отримав свій шанс. 

― Та… так, ― кручу в руках ручку. Насуплююсь, спіймавши себе на цьому ― геть не аристократична звичка, й акуратно кладу її в підставку. ― Сьогодні Бальтазар Армсторнрг заходив… Власною персоною. Прямо в мій кабінет…

― Та невже? ― плюхається в крісло напроти. Те, в якому ще кілька годин тому возсідав маркіз. 

― Вже… Захотів ввійти до клубу.

― Ну, це зрозуміло. Ми найкращі. 

Зітхаю. 

― Щось мені це не подобається. 

Напарник раптово серйознішає. Подається вперед.

― Гадаєш, він нас промацує?

Знизую плечима.

Майк задумується. 

― Я ще порозпитував… Подейкують, що в цього Бальтазара магія заборонена. 

― Старовірів? ― припускаю за звичкою. 

Проте в ту ж мить розумію, що помилилась. Давня релігія вже вісім років як вийшла з немилості. 

― Гірше. Темна Древніх. Магія крові.

Ковтаю пересохлим горлом. Магія крові небезпечна. Може тому у мене все тіло вкривається сиротами, як тільки він поряд. 

Але про магів крові вже багато років ніхто нічого не чув. Ще з часів війни. Це темна пляма в історії королівства. Всі кажуть, виправдана міра. Ми змушені були. Можливо й так, стільки років пройшло… Хіба зараз можна судити тих, хто намагався вберегти країну навіть такою ціною?

Проте коли війна закінчилась, пам’ять страждань стерлась, про магів крові постарались забути… Щобільше, їх почали уникати, боятись. І мали на це усі підстави. Колосальна влада в руках людини, що по одній лиш краплині крові може підкорити волю, змінити особистість, взнати будь-які секрети, зцілити вмираючих, підійняти мертвих… І навіть передати магію, навчити, подарувати силу тим, хто обділений даром. Кому таке припаде до смаку?

― Ти жартуєш? ― шепочу, так, наче нас можуть почути. Теж прихиляюсь ближче. На потилиці раптово ворушиться волосся, й в паніці здається, що хтось спостерігає за нами. ― Він же дружить з братом короля! Менталістом. З невісткою… Якби він був маг крові, хіба б його допустити до родини?

Майк поблажливо хитає головою.

― Чула щось про “тримай друзів близько, а ворогів ще ближче”? І якщо хочеш знати мою думку, на місці короля та герцога, я б теж замість ворога зробив його другом. Така зброя в руках. Тим паче зараз… 

Хмурюсь. 

― Говориш, наче не про людину. Він особистість! ― несподівано обурююсь. 

Навіть відхиляюсь на спинку й демонстративно складаю руки на грудях.

― То ти тепер його захищаєш? ― обдаровує насмішкуватим поглядом.

― Не мели дурниць. Просто це… це якось нелюдяно… мені здається…

― Угу, ― киває. 

Але так лукаво посміхається, що відчуваю, як починають горіти вуха. 

― Якби там не було, це ще одні чутки. Не здивуюсь, якщо в них нема й крапельки правди. Сама посуди, звідки тому магу крові взятись? Їх давно знищили. 

Цей ганебний факт теж не завадило б стерти з історії Аквіланії. Але він є. Ті, хто витягли нас з війни від наших рук і постраждали… 

― А звідки взявся ти, Майк? Твої таланти?

― О, я такий унікальний і неповторний, єдиний на всьому білому світі. Куди там якомусь Бальтазару Армстронгу! ― жартує. Мимоволі і я посміхаюсь. ― Ти краще глянь, що я нам дістав.

Вивалює на сільницю зі свого саквояжа зо п’ять обгорілих фоліантів. Вони всі захищені магічним коконом, щоб не постраждали від повітря, вологи та сонця. Поки їх і торкнутись неможливо. Лиш пружна оболонка під долонями.

― До речі, Армстронг цікавився нашим майстром-реконструктором, ― тру руку об коліно. ― Може йому теж потрібно щось відреставрувати…

― Обійдеться, ― скрипить зубами. 

Майк ненавидить аристократів. І отримує справжню насолоду, коли вони залишають свої гроші в Редженсі Хейвен. Але працювати безпосередньо на когось з них не погодиться ніколи. Скільки не розпитувала, а він мовчить. Дивно. І трохи неприємно. Про мене він знає майже все, а от я про нього, якщо задуматись, то тільки те, що дозволив. І я дуже сумніваюсь, що це вагомий відсоток усього, що спіткало його до нашої зустрічі. 

Бальтазар 

Завжди ненавидів темниці. Їх задушливий сморід, вогкість і холод. В усіх країнах, в усіх королівствах вони смердять однаково. Приреченістю, безнадією та зневірою. 

Замок клацає надто оглушливо. Лякає щурів, що причаїлись в кутку. 

― Ось він, ― киває стражник. Закріплює магічний світильник в стіні та, прочинивши двері, пропускає нас. 

Першим заходить Лайон, за ним я. Замикає процесію Тор.

В кутку на купі соломи сухоребра фігура, така худа, що не відразу помічаю. Лиш тоді, коли в’язень підіймає голову, розумію, що там хтось є. 

Він повільно сідає, тримаючись за стіну, згинає ноги, спирається на коліна ліктями. Тонкі вуста розпливаються в єхидній посмішці. Темні, величезні очі гарячково виблискують. Можливо, занадто великі для людського обличчя, й трохи моторошні. Особливо, коли у них відображається червонястий магічний світильник, й вони самі набувають того червонястого світла. Сіра, натягнута на кістлявий череп шкіра така тонка, що просвічуються чорні вени. Не дивно, що посмішка виглядає занадто білозубою. Неприродною.

― Сам Бардальф? Яким вітром? ― хрипить, кашляє. Лише за мить, розумію, що сміється. ― Вибачте, ваша величність, нічим не можу вас пригостити, ― відсміявшись, поводить довкола рукою. 

Лайон лиш смикає куточком рота. Підходить ближче, сідає навпочіпки, заглядає прямо у вічі. 

― Я можу пригостити… ― схиляє голову набік. Без просмішки, тихо. Але навіть у мене мороз за шкірою. ― Тобі сподобаються гостинці… Або ні…