Розділ 6

Очі нестерпно болять. Відкладаю перо. Відкинувшись на спинку свого до біса зручного робочого крісла, тру втомлено повіки прохолодними пальцями. Наївно надіюсь, що це принесе хоч якесь полегшення. Й не буде здаватись наче в очі хтось насипав піску. От ніби й не пізно вчора повернулась. Лягла спати. А сон не йшов. Чи то від перезбудження подіями, чи то від перевтоми. Спогади крутились в голові, наче дивні каруселі. Прокручувала розмову спершу Армстронгом, потім з Альбертом. Аналізувала всі свої дії. І мучилась, бо раптово розуміла: ось тут треба було відповісти так, а ось тут інакше. Там лагідніше подивитись, там бути більш наполегливою, а десь стриманішою. 

Вертілась з боку на бік, зминала простирадла й ковдру в грудку, а коли забулась у тривожній дрімоті, чомусь снився Бальтазар Армстронг. Він нічого не говорив, не грубив, як на балу, не підтискав зневажливо вуста. Ми просто з ним кружляли в танку, і він усміхався, тепло та ніжно. Його руки на моїй талії посилали вихори мурашок до самих нутрощів. Й ноги мої ставали ватяними та неслухняними.

Треба ж такому наснитись! 

Пирхаю, відганяючи дурнуваті марення. Позіхаю. Знову берусь за перо. Це ввечері я Кейтлін, а вранці та вдень Ел Фіцджеральд, і у мене є свої обов’язки в клубі. Надійшла пора розподілити бюджетні кошти. 

Клуб почав приносити прибуток лиш кілька років тому. Зараз те, що ми з Майком заробляємо, порівняно з минулим доходом ― небо й земля. Але й витрат побільшало… З’явилась графиня, яку потрібно вдягати, взувати, виводити у світ та підтримувати репутацію багатої вдови. А ще ж маєток, прислуга…

Власне того, у мене й виникла думка зайнятись нарешті третім поверхом. Організувати там кімнати для індивідуального відпочинку. Можливо, номера для ночівлі, якщо хтось матиме на меті перепочити, поспати. Такий собі міні-готель… Гадаю, що це суттєво б покращило наш фінансовий стан.

Ця ідея мені спала на думку нещодавно, й доволі тісно там закріпилась. Я впродовж кількох місяців ганяла туди-сюди ці думки. Підбивала можливі витрати. Й навіть поки з Майком не ділилась своїми помислами. Але тягнути більше нікуди. Якщо прийду до нього з готовим планом та розрахунками, то гадаю, його можна буда переконати. Не дарма ж ми взяли будинок у Туманному провулку, а не по алеї Залізна Зала, що веде прямісінько до палацу. 

Місце там було шикарне, жвавий потік карет та вершників, широкі тротуари для прогулянок. Вітрини б виходили прямісінько на вулицю. А за вітринами наш ресторан з чудовою вишуканою кухнею. Але будинок на Залізній Залі був менший, лише на два поверхи. А ще ось ця сама метушня перед вікнами мала й свої мінуси. Хотілось для клієнтів якоїсь певної конфіденційності, усамітненості та таємничості. 

Провулок Туманний на кілька кварталів нижче, вів до ріки Лейн. А найголовніше будинок, що нам пропонували, був значно більший, й попри це дешевший ― близькість палацу суттєво підвищувала ціни на нерухомість.

І ось тепер мізки сушу, як втиснути ремонт третього поверху в наш “негумовий” бюджет. 

Голова пухне. Цифри ніяк не сходяться. А якщо вони не сходяться, я почую від Майка:

― Ну, що ж мала, твоя ідея як завше геніальна. Але відкладімо її до кращих часів. 

Настільки поринаю у власні думки та прокручування уявного діалогу з другом, що обережний стукіт у двері лунає наче грім серед ясного неба. 

― Заходьте! ― голосно відповідаю.

А сама чудуюсь, кому в голову прийшло мене так рано турбувати. Клуб ще не відкрився. Зали порожні. На кухні лише молодші кухарі готують місце для роботи.

У щілину між одвірком і дверима просовується скуйовджена голова Джуліана, нашого секретаря.

― Містере Фіцджеральд, до вас відвідувач.

Насуплююсь. В таку ранню годину, та ще й до мене. Усі справи з клієнтами як правило вирішуються через Майка. Він обличчя “Редженсі Хейвен”, а я його титул. 

― Хто?  

Винувато ховає погляд. Знає, що я не приймаю в такі години. Але чому не відмовив настирному гостю.

― Лорд Армстронг! ― ошелешує несподіваним ім’ям.