Розділ 6

Очі нестерпно болять. Відкладаю перо. Відкинувшись на спинку свого до біса зручного робочого крісла, тру втомлено повіки прохолодними пальцями. Наївно надіюсь, що це принесе хоч якесь полегшення. Й не буде здаватись наче в очі хтось насипав піску. От ніби й не пізно вчора повернулась. Лягла спати. А сон не йшов. Чи то від перезбудження подіями, чи то від перевтоми. Спогади крутились в голові, наче дивні каруселі. Прокручувала розмову спершу Армстронгом, потім з Альбертом. Аналізувала всі свої дії. І мучилась, бо раптово розуміла: ось тут треба було відповісти так, а ось тут інакше. Там лагідніше подивитись, там бути більш наполегливою, а десь стриманішою. 

Вертілась з боку на бік, зминала простирадла й ковдру в грудку, а коли забулась у тривожній дрімоті, чомусь снився Бальтазар Армстронг. Він нічого не говорив, не грубив, як на балу, не підтискав зневажливо вуста. Ми просто з ним кружляли в танку, і він усміхався, тепло та ніжно. Його руки на моїй талії посилали вихори мурашок до самих нутрощів. Й ноги мої ставали ватяними та неслухняними.

Треба ж такому наснитись! 

Пирхаю, відганяючи дурнуваті марення. Позіхаю. Знову берусь за перо. Це ввечері я Кейтлін, а вранці та вдень Ел Фіцджеральд, і у мене є свої обов’язки в клубі. Надійшла пора розподілити бюджетні кошти. 

Клуб почав приносити прибуток лиш кілька років тому. Зараз те, що ми з Майком заробляємо, порівняно з минулим доходом ― небо й земля. Але й витрат побільшало… З’явилась графиня, яку потрібно вдягати, взувати, виводити у світ та підтримувати репутацію багатої вдови. А ще ж маєток, прислуга…

Власне того, у мене й виникла думка зайнятись нарешті третім поверхом. Організувати там кімнати для індивідуального відпочинку. Можливо, номера для ночівлі, якщо хтось матиме на меті перепочити, поспати. Такий собі міні-готель… Гадаю, що це суттєво б покращило наш фінансовий стан.

Ця ідея мені спала на думку нещодавно, й доволі тісно там закріпилась. Я впродовж кількох місяців ганяла туди-сюди ці думки. Підбивала можливі витрати. Й навіть поки з Майком не ділилась своїми помислами. Але тягнути більше нікуди. Якщо прийду до нього з готовим планом та розрахунками, то гадаю, його можна буда переконати. Не дарма ж ми взяли будинок у Туманному провулку, а не по алеї Залізна Зала, що веде прямісінько до палацу. 

Місце там було шикарне, жвавий потік карет та вершників, широкі тротуари для прогулянок. Вітрини б виходили прямісінько на вулицю. А за вітринами наш ресторан з чудовою вишуканою кухнею. Але будинок на Залізній Залі був менший, лише на два поверхи. А ще ось ця сама метушня перед вікнами мала й свої мінуси. Хотілось для клієнтів якоїсь певної конфіденційності, усамітненості та таємничості. 

Провулок Туманний на кілька кварталів нижче, вів до ріки Лейн. А найголовніше будинок, що нам пропонували, був значно більший, й попри це дешевший ― близькість палацу суттєво підвищувала ціни на нерухомість.

І ось тепер мізки сушу, як втиснути ремонт третього поверху в наш “негумовий” бюджет. 

Голова пухне. Цифри ніяк не сходяться. А якщо вони не сходяться, я почую від Майка:

― Ну, що ж мала, твоя ідея як завше геніальна. Але відкладімо її до кращих часів. 

Настільки поринаю у власні думки та прокручування уявного діалогу з другом, що обережний стукіт у двері лунає наче грім серед ясного неба. 

― Заходьте! ― голосно відповідаю.

А сама чудуюсь, кому в голову прийшло мене так рано турбувати. Клуб ще не відкрився. Зали порожні. На кухні лише молодші кухарі готують місце для роботи.

У щілину між одвірком і дверима просовується скуйовджена голова Джуліана, нашого секретаря.

― Містере Фіцджеральд, до вас відвідувач.

Насуплююсь. В таку ранню годину, та ще й до мене. Усі справи з клієнтами як правило вирішуються через Майка. Він обличчя “Редженсі Хейвен”, а я його титул. 

― Хто?  

Винувато ховає погляд. Знає, що я не приймаю в такі години. Але чому не відмовив настирному гостю.

― Лорд Армстронг! ― ошелешує несподіваним ім’ям. 

― Лорд Армстронг! ― аж припідіймаюсь на стільці. 

Вигукую, звісно, подумки. Не вистачало показати всім і кожному, як збентежив мене візит. А ще більше те, що маркіз саме до мене бажає звернутись. 

― Передайте лорду, що всі зв’язки з клієнтами відповідає містер Майкл Моріс.

― Я говорив... ― починає нервувати Джуліан. Гарячково поправляє шийну хустинку. ― Але лорд Армстронг вимагає, щоб саме ви з ним поговорили. 

Волосся на потилиці повільно стає дибки. 

― А що як… ― тихенько скімлить внутрішній голос. 

― Облиш, ― намагаюсь вгамувати. ― Заспокойся. Звідки йому знати, що ти Кейтлін. Можливо просто має кілька питань. Термінових. А Майкла не буде до обіду.

― Гаразд, ― здаюсь. ― Запрошуй. І перекажи, щоб подали чай та печиво. Що сьогодні у меню?

― Шарль збирався робити шоколадне.

― Чудово, ― тру перенісся. ― Шоколадне те, що треба. І лимон з цукром теж нехай подадуть. Окремо. 

Додавати в чай лимон традиція, яка припала до душі народам півночі. Кисло-солодкий напій не тільки зігрівав довгими холодними зимами, а ще й чудово втамовував спрагу та насичував вітамінами (на островах з ними туго). 

Мені припала до душі ця традиція. І в “Редженсі Хейвен” я не збиралась їй зраджувати. Ба більше, широко впроваджувала. А за пів року цей напій уже чітко асоціювався з моїм клубом. 

― А ще перекажи, щоб поспішили з обідом, раптом лорд Армстронг виявить бажання відвідати наш ресторан. А там поки лише ранкові страви… ― додаю на сам кінець. Ситий чоловік ― добрий чоловік. А наш кухар Шарль в цій справі просто чарівник. 

Джуліан зникає, а я відкидаюсь на спинку крісла. Силою волі примушую розслабитись, опустити зведені напругою плечі. Для чогось соваю туди-сюди по стільниці записник. Перевіряю чи заправлене чорнилом перо. Видихаю. 

“Я Ел Фіцджеральд ― власник “Редженсі Хейвен”. І знати не знаю, хто така Кейтлін Сент-Мор. А з самим Армстронгом буду розмовляти вперше в житті…”, ― налаштовую подумки свою другу особистість. Насправді досить важко стирати пів життя. Вдавати, що чогось не було, чого ти не знаєш. Ставитись до речей, що не стосуються однієї з личин, як до пустого місця. Але я повинна впоратись і ніяк себе не видати. Повинна.