5.3

На скреготіння зубів маркіза не зважаю. Якоїсь миті здається, що він протягує руку, щоб мене спинити. Але звісно ж цього не може бути. Так порушити правила пристойності навіть ексцентричний Армстронг не посмів би. Вистачить й того, що під час вальсу він кілька хвилин занадто тісно мене до себе притискав. Добре, що я давно не невинна дівчина, й статус вдови навіть на це дозволяє дивитись крізь пальці. 

Поки Альберт веде мене до танцю, встигаю вгамувати емоції та знову повернути собі самовладання. Не треба забувати про мету. А моя мета вивести на чисту воду цього злочинця. 

Прикликаю увесь свій шарм та мистецтво флірту, щоб ще більше захопити його увагу. Кліпаю віями, сміюсь над його недоречними жартами, в захоплені округлюю очі, коли починає вихвалятись своїми досягненнями. Навіть знаходжу в собі сили цілком поспівчувати втраті дружини. 

― Я досі не можу її забути. Елінор була особлива… ― так натурально, гірко зітхає. Не знала б правди, ридала б разом з ним. 

― Ваше серце, мабуть, закрите до нових почуттів… ― дивлюсь з-під вій. 

Дайте, Древні, мені сил до кінця зіграти свою роль. Вже тіпати починає.

― Всі ці роки було. Проте… ― гарячий погляд, яким мене обдаровує, викликає нудоту.

― Проте? ― вмикаю кокетливу дурепу.

― Мені здається, що скоро усе зміниться, ― шепоче з ледь помітним придихом. 

Загадково посміхаюсь. 

Нудота дужчає. Не уявляла собі, що буде настільки важко. Коли не бачила, в душі жевріла холодна лють. Але зараз, обличчям до обличчя, ця лють набуває вогню, образи, роздратування. Бажання викрикнути йому в очі все що знаю. Сказати, хто я є, й побачити цілковите замішання на його обличчі. Побачити як відвернуться від нього прихильники, що облизують і обласкують. Позбавити його друзів, сім’ї статусу в одну мить, як він це зробив зі мною. 

Це бажання нестерпне. Невимовно сильне. Мене ледь вистачає, щоб й далі тримати прохолодну світську посмішку на вустах та захоплено кліпати віями.

І з таким неймовірним полегшенням зустрічаю кінець танцю, що стає навіть трохи лячно ― а ну як помітить відгомін моїх емоцій. 

Проте Альберт зациклений лиш на собі. Він як і Армстронг підводить мене до столів з напоями. Красномовно дякує за танець. Чемно кланяється. 

Біля столів лиш Вів’єн. Ні герцога, ні маркіза немає. Вона з цікавістю дивиться на нас, схиливши голову набік. Наче щось підраховує подумки. А коли Альберт закінчує розсипатись у компліментах, протягує мені склянку з лимонадом. З вдячністю приймаю від неї прохолодний напій, роблю ковток, намагаючись змити відчуття огиди й нудоти. Та нарешті спромогаюсь видушити ввічливу посмішку.

Він стежить за моїми рухами з підкресленою уважністю. Погляд знайомо палає.

― Чи можу я нанести вам вранці візит? ― знову хапає мою долоню, як тільки опускаю склянку на стіл, й притуляє мої пальці до вуст. 

А я розумію, що мені конче потрібен від нього відпочинок. 

― На жаль, ні, ― з підкресленим сумом відповідаю. ― У мене весь день розписаний по хвилинах. Проте… ― на секунду заминаюсь. ― Наступної п’ятниці я збираюсь відвідати бал у графині Фінґер. Сподіваюсь, ви теж там будете. 

До п’ятниці я точно оклигаю та відновлю крижану броню на серці. До того ж, наскільки знаю Альберта, відмова та відстрочка зустрічі лиш підхльоснуть його. Хай думає про мене цей весь час. 

Альберт чемно розкланюється зі мною, не приховуючи суму. Цілую руку Вів'єн. Та, нарешті, йде. 

― Тобі точно потрібен перепочинок? ― видає моя нова подруга, прискіпливо оглядаючи мене з голови до ніг

― Ноги гудуть, ти права. Я, чесно кажучи, навіть подумую про те, щоб уже попрощатись з господарями. Як гадаєш, це їх не образить?

― Ніскілечки. Вони ж чудово все розуміють, що ти з дороги. До речі, ми також уже збираємось йти. Хоч Розі й Трістан уже досить великі, але я звикла вкладати їх спати самотужки. 

Голос Вів’єн стає ще більш м’яким, а погляд мрійливо затуманюється.

― А скільки їм? ― щиро цікавлюсь. 

Всередині якось підозріло щемить. У мене теж моголо б бути маля до цього часу. А то й двійко…

― Розі сім, Трістану п’ять. 

― Ти щаслива, ― ковтаю грудку в горлі. 

Ледь стримуюсь, щоб не притулити долоню до живота. Мабуть, це так чудово вміти дарувати нове життя. Так прекрасно… Мені не відчути…

― Безмежно! ― сяє посмішкою. Ставить свою склянку на стіл й бере мене під руку. ― Ходімо, попрощаємось з господарями… Тільки зараз зрозуміла, як я за ними скучила. Вибухну, якщо не обійму!