5.2

Мимоволі підтискаю губи. Що він творить? Усі мої зусилля пускає нанівець! 

Різко повертаюсь, хоч всередині дзвенить від напруги, поколює від його м’якого оксамитового голосу. Й зустрічаюсь поглядом з незворушними карими очима. В їх глибинах виклик. Й все всередині стає в стійку.

Він знущається, просто знущається з мене! Або випробовує. 

― Чи не так, леді Кейтлін? ― промовляє з викликом. 

Схиляє голову, наче бажає, щоб я відмовилась. А може влаштувала скандал… Загалом зробила щось таке, що змусить оточуючих відмежуватись від мене, й всі зусилля, старанно вибудувана репутація підуть коту під хвіст. 

― Буду дуже рада з вами потанцювати, ― напускаю на обличчя ввічливість та безпристрасність. А дзуськи він дізнається, як дратує мене! 

Наші руки торкаються, й тіло здригається від напруги. Рукавички не рятують від того незвіданого, навіть інтимного відчуття, що накриває, коли шкіру опалює його теплом. Ба більше, тонке мереживо навпаки лиш підкреслює солодкість та недозволеність жесту. 

Скоса дивлюсь на обличчя маркіза. Але, здається, він нічого такого не відчуває: в очах знайомий виклик, на обличчі іронічна посмішка. У відповідь на моє зиркання, знущально зводить брову, мовляв, що не так леді. І я поспіхом відводжу погляд. 

Танець розпочинається. Фігури змушують нас розійтись на відстань витягнутої руки, а потім знову зблизитись. Якщо раніше моє тіло здавалось задерев’янілим й неслухняним, то тепер я наче дресована тваринка, чітко повторюю кожен рух. На поблажливість маркіза сподіватись не варто, він не милий Лілілок, що прикриє мою незграбність. Й замість того, щоб насолоджуватись музикою й вальсом, рухаюсь як шарнірна лялька. 

― Вас щось турбує, леді Кейтлін?

Насуплююсь. Знову виклик? Навряд чи щире занепокоєння.

― Просто стомилась. День в дорозі. Тепер бал, ― рівно відповідаю з найчемнішою посмішкою, на яку тільки здатна.

― Чому ж погодились? Не відпочили? Вам варто себе берегти…

Натякає, що я вискочка й намагаюсь пролізти у вище суспільство. 

― Гадала, що розваги це теж відпочинок… 

― То чому не відпочиваєте. Чи вас щось турбує?

Ви, мене турбуєте ви! ― хочеться крикнути у відповідь. Але я звісно ж знову натягую світську посмішку.

― Скоріше приводить у замішання. 

― О, я завадив пошукам. Мені дуже шкода…

Шкода? В очах ні краплі розкаяння. Глузування.

― Пошукам? ― насуплююсь.

Шкірою повзе мороз. Невже він знає для чого я тут? Чи не тому відганяє від Кроу ― боїться, що зруйную репутацію цього покидька. Скаламучу їхнє гниле суспільство. винісши на загал брудні таємниці аристократії. Але звідки? Ментально я захищена краще за будь-якого шпигуна. Майкова розробка не просто ставить блок, а пускає по ньому фоновий цикл думок, як от про погоду, голод, втому… Металіст, що схоче просканувати мою свідомість, відчує лиш їх…

― Пошукам чоловіка.

Ледь стримуюсь від полегшеного видиху.

― А, ви про це… ― гмикаю.

― А ви про що?

Розмова все більше й більше нагадує дивний іспит.

― Маркізе Армстронг, я не розумію... Дійсно… навіть якщо я й шукаю чоловіка та не хотіла пропускати цей чудовий бал, ви щось маєте проти? ― обурення цілком натуральне.

Найкращий захист ― це напад.

― Ні в якому разі, ― рука на моїй талії ледь відчутно стискається. 

Наші тіла стають на кілька сантиметрів ближче. Я вже не здатна спинити жар, що заливає щоки. Він схиляється до самого мого обличчя, обпалюючи поглядом, власним теплом, подихом, ароматом сандалу та кардамону.

― Але від Кроу я б радив триматись якнайдалі. 

Щось темне вихриться в його очах.

― Мені здалось він ґречний та заможний джентльмен. Хороша партія. Чому триматись якнайдалі? ― дивлюсь з-під вій. 

Заява Армстронга збентежує. За чию безпеку він турбується? Друга? Колеги? А може вони разом замішані у темних справах. Сумніваюсь, що Альберт вперше використовував допомогу злочинців…

― Не важливо! ― надто різко відрубує. ― Просто не підходьте до нього!

Фігури розводять нас знову, дозволяючи маркізу уникнути подальшого допиту, а також мого обурення його наказовим тоном ― хто він такий, щоб так зі мною розмовляти. Хоча може воно й на краще. Адже я б не стрималась, почала допитуватись, розлютилась й не встежила за язиком.

Проте гнів нікуди не дівається, навіть коли коло закінчується, й ми знову зустрічаємось обличчям до обличчя.

― Це мені вирішувати, маркізе. Я доросла жінка! ― задираю підборіддя. Зачіпає, що він думає про мене, як про ласу до грошей пустоголову дурепу.

― Не зовсім, якщо не розумієте попереджень, ― й собі сердиться.

― Ви тут щоб мене ображати? ― хапаю ротом повітря, вражена його нахабством.

― Я тут щоб вас врятувати!

― Мене не потрібно рятувати! ― карбую. ― Я впораюсь сама. 

Символічно, що на цих словах танець закінчується. І позбавляє мене обов’язку вислуховувати подальші образи. 

Мовчки, зціпивши зуби, дозволяю йому підвести мене до столу з напоями, де чекає Вів'єн, герцог та Кроу. Й ми натягнуто, але чемно дякуємо одне одному за танець.

Вів'єн ошелешено кліпає віями. Кроу відразу підбирається.

― Леді Кейтлін, я мушу впевнитись… Наступний танець мій! Більше жоден вас не вкраде.

― Виключно ваш, лорде Кроу, ― запевняю з багатообіцяючою посмішкою. Й сама не знаю ― роблю це заради справи, чи на зло Армстронгу.

Мої любі, хочу подякувати вам за підтримку, яку отримала книга від вас. Я бачу, що ви приходите, читаєте, додаєте книгу в бібліотеку та натискаєте зірочки. І це мене неймовірно тішить. Дякую вам за підтримку та віру! А ще запрошую у свій телеграм канал https://t.me/fantasy_lys там я виклала дещо цікаве для вас.

З любов’ю ― ваша Олеся❤️❤️❤️