Розділ 5

Поки Вів'єн з герцогом кружляють у танці, намагаюсь відмежуватись від давучого відчуття, яке викликає темний погляд Бальтазара, та мило фліртую з Альбертом. А коли до танцюючої пари приєднуються інші, приймаю запрошення барона Лілілока (йому я пообіцяла ще на початку свій перший танок). І з задоволенням спостерігаю відблиск ревнощів в Альбертових очах.

А що ж до очей Бальтазара? Його погляд теж не припиняє свердлити між лопатками, наче розпечений прут. Й зрештою я ганебно збиваюсь з ритму. Якби не лорд Лілілок, що делікатно підтримує й вправно кружляє, від смішків було б не відкараскатись. 

Прикликавши весь свій шарм та кокетство, перепрошую у милого барона за свою незграбність. 

― Пусте, леді Кейтлін, ― мило посміхається у відповідь. Веде далі, наче нічого й не трапилось, з усією можливою непорушною джентльменською ввічливістю.

Теж посміхаюсь, кліпаю віями. А всередині горить усе пекельним вогнем.

Я мала бути ідеальною, вправною, граційною, а на першому ж вальсі збилась. І все через нього, через, Древні б його побрали, Бальтазара Армстронга. Він і досі витріщається, наче діру хоче просвердлити. Й спина мимоволі ще більше випрямляється й дерев'яніє. Я й сама дерев’янію поруч з ним. 

Після Лілілока мене запрошує лорд Мілліган, за ним Фінґер, далі Айзек...  я збиваюсь з рахунку, усміхаюсь. З усіх сил намагаюсь насолодитись вечором. Я так давно не танцювала, ще з часів свого недовгого заміжжя. І то ми з Альбертом рідко виїжджали, надавали перевагу усамітненому сільському існуванню. Чи то про моє око надавали… Альберт себе не обмежував у розвагах. Тому по факту такі ось вільні, легкі нічого не означальні танці я відвідувала лиш у свій дебютний вихід у світ. А через місяць до мене посватався Кроу, і я на крилах кохання, забувши про розваги, з головою пірнула у мрії про солодке щасливе подружнє життя (адже хіба не це моє істинне покликання ― вийти заміж та народити й виховати дітей). Як могла бути такою дурепою! Аж бішусь, коли згадую.

Вбираю як губка усе, що відбувається, добираю те, чого була позбавлена: веселощі, спілкування, флірт…  Силою волі примушую себе просто насолодитись подіями. Й напруга потроху відпускає. Зрештою, хто такий цей Бальтазар Армстронг, щоб псувати мені мій перший чудовий бал. Після стількох років усамітненого існування, життя в тілі чоловіка, власне й виконання чоловічих обов’язків, я нарешті відчуваю себе жінкою. Молодою, привабливою, дотепною та бажаною. Й дозволити одному зверхньому грубіяну зіпсувати усе? Дзуськи! Я веселитимусь доки не впаду без сил! А він хай собі копилить губи, й сидить у кутку, наче той павук. Жахлива людина, от що я скажу.

― Хто жахливий? ― несподівано цікавиться Альберт. Я саме підійшла до столика з напоями, вирішивши зробити невеличку перерву. У голові трохи паморочиться й ногам потрібен відпочинок. Й не помітила що він підійшов. Щобільше, не усвідомила, що сказала вголос фразу. 

На щоки наповзає рум’янець. Хапаю бокал з прохолодним напоєм та одним махом осушую його наполовину. Кислуватий лимонад пощипує язика. Але приводить до тями й освіжає.

― Ніхто, ― ховаю зніяковіння за краєчком келиха.

― Ви сказали: “людина… жахлива людина”...

― Справді? Хіба?

Настільки натурально дивуюсь, що самій собі хочеться поаплодувати. 

― Мабуть, я мала на увазі година… Ця година жахливо мене втомила… ― викручуюсь. 

― О! ― похмурніє. ― А я саме хотів запросити вас на танець. Ви втомились?

Мило посміхаюсь. Уже відкриваю рота, щоб запевнити, що для Альберта в мене знайдуться сили, як раптово позаду чується різке.

― Ти спізнився, Кроу. Наступний вальс леді Сент-Мор обіцяла мені.

Мимоволі підтискаю губи. Що він творить? Усі мої зусилля пускає нанівець! 

Різко повертаюсь, хоч всередині дзвенить від напруги, поколює від його м’якого оксамитового голосу. Й зустрічаюсь поглядом з незворушними карими очима. В їх глибинах виклик. Й все всередині стає в стійку.

Він знущається, просто знущається з мене! Або випробовує. 

― Чи не так, леді Кейтлін? ― промовляє з викликом. 

Схиляє голову, наче бажає, щоб я відмовилась. А може влаштувала скандал… Загалом зробила щось таке, що змусить оточуючих відмежуватись від мене, й всі зусилля, старанно вибудувана репутація підуть коту під хвіст. 

― Буду дуже рада з вами потанцювати, ― напускаю на обличчя ввічливість та безпристрасність. А дзуськи він дізнається, як дратує мене! 

Наші руки торкаються, й тіло здригається від напруги. Рукавички не рятують від того незвіданого, навіть інтимного відчуття, що накриває, коли шкіру опалює його теплом. Ба більше, тонке мереживо навпаки лиш підкреслює солодкість та недозволеність жесту. 

Скоса дивлюсь на обличчя маркіза. Але, здається, він нічого такого не відчуває: в очах знайомий виклик, на обличчі іронічна посмішка. У відповідь на моє зиркання, знущально зводить брову, мовляв, що не так леді. І я поспіхом відводжу погляд. 

Танець розпочинається. Фігури змушують нас розійтись на відстань витягнутої руки, а потім знову зблизитись. Якщо раніше моє тіло здавалось задерев’янілим й неслухняним, то тепер я наче дресована тваринка, чітко повторюю кожен рух. На поблажливість маркіза сподіватись не варто, він не милий Лілілок, що прикриє мою незграбність. Й замість того, щоб насолоджуватись музикою й вальсом, рухаюсь як шарнірна лялька. 

― Вас щось турбує, леді Кейтлін?

Насуплююсь. Знову виклик? Навряд чи щире занепокоєння.

― Просто стомилась. День в дорозі. Тепер бал, ― рівно відповідаю з найчемнішою посмішкою, на яку тільки здатна.

― Чому ж погодились? Не відпочили? Вам варто себе берегти…

Натякає, що я вискочка й намагаюсь пролізти у вище суспільство. 

― Гадала, що розваги це теж відпочинок… 

― То чому не відпочиваєте. Чи вас щось турбує?

Ви, мене турбуєте ви! ― хочеться крикнути у відповідь. Але я звісно ж знову натягую світську посмішку.