4.2

***

Елінор 

Шум у вухах заглушає слова. Чисто автоматично промовляю заучене вітання. 

Тілом розповзається слабкість. Він ще красивіший, ніж я пам’ятаю. Змужнілий, засмаглий… Риси обличчя стали твердішими, гострішими, наче окреслені різцем скульптора. Волосся він тепер стриже коротше, запустив акуратну борідку… 

Погляд падає на руки. Моя обручка… В знак жалоби лицемірно носить її на мізинці. Поряд зі своєю на безіменному. Я пам’ятаю як її здирали. Зі шкірою й кров’ю. Геть не церемонячись.

Руки стискаються в кулаки, серце пускається в галоп. Слід від поцілунку горить, наче крізь тканину рукавичок шкіру проникає ядуча отрута. За ребрами обпікає холодна лють, кригою скрипить на зубах. Тіло пам’ятає, я пам’ятаю. 

Як я його кохала, як я йому вірила. Я боготворила його й захоплювалась. Здавалось й хвилини не можу прожити, щоб не бачити його усмішки, не чути голосу… 

― Ілія захоплива… ― чую наче здаля.

― Ви були там? ― онімілі губи рухаються самі собою. Лишається сподіватись, що за ці роки я набула здатності гарно тримати обличчя та приховувати емоції. Лиш з Бальтазаром Армстронгом не спрацьовує це вміння. 

― Не довелось. Але впевнений, якщо Ілія хоч вполовину настільки прекрасна як ви, туди варто завітати.

У знайомих бляклих сірих очах спалахує вогонь зацікавленості. Графиня беззаперечно інтригує Альберта Кроу. Власне, на це я й сподівалась. Залишається тільки ще більше розпалити цю цікавість, підчепити на гачок. 

― Вона красивіша, ― лукаво стріляю з-під вій. 

― Важко повірити… ― хрипко вуркоче.

Не уявляю як тримаюсь, як можу настільки вільно, грайливо вести розмову, пускати бісики, фліртувати. 

Вів’єн кидає на нас розуміючі погляди, ховає посмішку. Звісно, зі сторони відразу стає зрозуміло, що ми зацікавлені одне в одному. А тим паче після моєї відвертої заявки, що шукаю собі заможного й надійного чоловіка.

― Що привело вас у Сен-Ажен? ― звісно ж цікавиться Альберт.

Напускаю скорботного вигляду.

― Я змушена була змінити обстановку. Мене підкосила втрата…

― Ви втратили когось? 

Співчуття на обличчі таке щире, а цікавість ― відверта, що ледь не пирхаю. Я впевнена, його нишпорки давно вже дізнались про мене усе, що могли. Те, що графиня ― вдова, не знає тільки глухий. І то не факт…

― Коханого чоловіка. Кілька років тому… ― тріпочу віями, наче проганяю непрохані сльози. Проте, чому наче. Я дійсно втратила. Коханого чоловіка втратила, він загинув у пащі цього чудовиська, що так ніжно мене втішає. Й так гірко зітхає, промовляючи:

― А я дружину… Серце досі оплакує мою милу Елінор.

Лицемірний покидьок.

― Прийміть мої співчуття

― А ви мої…

― Проте, життя продовжується, маркізе. Чи не так? Впевнена, наші половинки хотіли б, щоб ми були щасливими… ― закидую наживку.

Ковтає, й не захлинається.

― У вас багато спільного… ― поряд схвально киває Вів’єн

― Можливо це доля, ― очі Альберта дивляться з німим запитанням.

Я загадково посміхаюсь. Здобич, що легко дається, не варта уваги. Хай гадає, чи та він рибина, яку сподівається піймати графиня. 

― Здається я чую, як леді Квіткасел запрошує усіх до танцювальної зали. Гадаю нам варто приєднатись… ― відводжу погляд.

― Обов’язково. Сподіваюсь, графине Сент-Мор, ви залишите для мене танець.

― Моя танцювальна карта майже заповнена. Але для вас, я гадаю, знайдеться місце. В кінці… ― тут вже не кокетую. Така птаха, як багата вдова, встигла назбирати чимало запрошень від тутешніх холостяків. Так потішно спостерігати за цими джентльменами, що вважають мене ласим шматочком, навіть не підозрюючи, що здобич не я, а один з них…

― Леді, ― пропонує руки. ― Я вас проведу. 

Ми з Вів’єн з вдячністю опускаємо долоні на його передпліччя. Герцога Торнтона теж немає в залі, як і Армстронга, і ми на кілька хвилин залишились без супроводу. Тільки, де ж вони поділись…

Гризу себе, за те, що замість того, щоб цілком зосередитись на Альберті, мимоволі обнишпорюю очима вітальню в пошуках маркіза Армстронга. Він зник на початку нашого променаду по вітальні. Й досі не з’явився. 

Раптом лопатками відчуваю пекучий погляд. Хтось з таким гнівом та увагою просвердлює в моїй спині дірку, що змушена повернутись. Проте ми останні в вітальні. Решта поспішила до бальної зали. Тільки от відкараскатись від відчуття стороннього погляду не виходить ніяк. Щобільше, мені чітко, до мурашок, здається, що це Бальтазар Армстронг. 

Струшую головою, намагаючись прогнати з думок настирного грубого маркіза. Він застряг там маною, й не виходить ніяк. 

― Щось трапилось? ― стурбовано питає Вів’єн

― Ні, просто… Ні… нічого. ― не наважуюсь розповісти.

Й дозволяю Альберту захопити нас до бальної зали.