Розділ 4

Бальтазар Армстронг

― Не впізнаю тебе, Арм. Що на тебе найшло? ― зауважує Тор, як тільки жінки віддаляються. 

Я похмуро спостерігаю як тендітна фігурка графині змішується з натовпом у залі. Мимоволі стискаю щелепи. 

Якби ж я знав. Попри всі упередження та холодний розрахунок в мізках пульсує лиш одна думка ― ця жінка мусить бути моєю. Чого б мені це не вартувало! Вперше за стільки часу в моїх напівмертвих нутрощах заворушилось бодай щось, бодай якісь фантомні емоції. Можливо тому й вибісила так її фраза, що вона собі шукає чоловіка. Й не просто чоловіка, а з розрахунку. В якусь мить зрозумів ― уявляючи будь-кого поруч з нею, навіть чисто гіпотетично, стискаю кулаки. Наче збираюсь добряче відгамселити ефемерну фігуру її обранця.

― Чи хочеш позмагатись за серце графині? ― продовжує підначувати. Древні побрали б цих менталістів. Я вже й забув, що навіть щільно затиснуті лещатами заклять емоції для Тора відкрита книга. Ну… може й не відкрита, а проте доволі зрозуміла. ― У тебе є всі шанси.

― Мені зараз точно не до цього! ― відрізаю. ― Поруч з собою хочу бачити особу, для якої не тільки гроші мають значення.

Тор хитає головою. Єхидну усмішку з його обличчя хочеться стерти хуком справа. 

Погляд знову повертається до графині. Те як вона приязно вітається і з цим вискочкою Фінґером, і з підстаркуватим лордом Смітом, навіть з опецькуватим Барроузом примушує ледь не скреготіти зубами. Всім мило посміхається, згинає пухкі вуста, дивиться з-під пухнастих вій, виблискуючи неймовірними смарагдовими очима, наче вони прекрасні принци. А ті тануть лиш від одного її погляду, розпушують хвости. І тільки для мене в неї колючий і холодний, як бісове Ілійське море, погляд та зверхня посмішка. 

“Ви погано знаєте жінок, маркізе…”, ― наче наяву чую її ніжний, м’який голос. 

Гаразд, це ми ще побачимо, ― подумки посміхаюсь. Погано чи ні, але до кінця сезону ця пташка буде моєю. Я в пляцок розіб’юсь, але дізнаюсь усе про так звану Кейтлін Сент-Мор. Вона мене неабияк заінтригувала, давно я вже не почувався настільки живими. Настільки спраглим до життя. Іберта з кого завгодно витягне усі сили, виморозить душу, згноїть будь-що людське. Можливо саме тому й ненавиджу холод. Не переношу сніг. Уникаю морозів. Іберта… Її відбиток тепер навіки в нутрощах крижаною печаттю.

― Я подихати свіжим повітрям. Ти зі мною чи пастимеш дружину? ― занадто різко осмикую друга.

― Годі тобі, Арм. Ти переступаєш межі. Я твій друг, але за дружину отримаєш в око!

Дійсно, перебрав зайвого. І все через Кейтлін Сент-Мор.

― Вибач, я сам не свій…

― Воно й видно. Ходім. ― плескає по плечу.

Прохолодний вечір остуджує кров. Моя злість здається такою безпідставною та інфантильною. Але щось наче примушувало зі скляного погляду Кейтлін Сент-Мор прогнати показну байдужість. До речі, про титул Сент-Мор… Якщо мені не зраджує пам’ять…

― То які успіхи? ― перериває проминулу думку Тор. 

Вдихає на повні груди, спирається ліктями на бильце балкона. 

Темна ніч лупає на нас жовтавими садовими ліхтарями. 

― Поки під нього підкопатись не вдалось. Чистісінький наче сльоза немовляти…

― Отже, поза підозрою? 

― Навпаки, Торе, ― й собі спираюсь. Вдихаю вечірні пахощі. ― Це й насторожує. Вважаєш в такому віці чоловік не здатен бодай десь наслідити? Бодай щось... Якусь дрібницю: картярський борг, витівки в коледжі, бастард від служниці. А тут нічого, зовсім… Ідеальний?

Як на мене, навпаки, дуже підозріла особа. А те, що поки я нічого не нарив, лише доводить, що треба копати глибше.

Тор знизує плечима. Тут у мене повна свобода. Гнилих я відчуваю за милю.

― А що чути від наших друзів?

Насуплююсь. Тут з новинами ще тугіше.

― Поки глухло.

― Ти коли листа надіслав?

― Два тижні тому.

― І ще без відповіді?

― Ще без відповіді. До Рітанії шлях не близький…

Знаю, що хапаюсь за будь-яке виправдання. Але нутром відчуваю. Поки нема чого хвилюватись. Поки…

Між нами повисає напружене мовчання.

― Арм…

― Думаєш я не розумію звідки вітер дме? ― втомлено потираю чоло. В кожного з нас свій досвід боротьби з гнилими. Але я значно довше був серед них… Був одним з них… Того власне й тут. ― Я варився в цій багнюці десять років. Довелось добряче насьорбатись, щоб вивчити їх підногітну. Але я не можу тобі гарантувати що все пройде гладко, так як я передбачив. Лайон затіяв велике діло. І воно не робиться за помахом чарівної палички. 

― Я розумію. Й ні на що не натякаю, Арм. Навпаки. Раптом Мак-Фін…

― Мак-Фін впорається! ― запевняю. 

― Довіряєш?

― На всі сто. А ти довіряй мені…