3.2

Напруга між нами буквально іскрить. Здається відчуваю її металічний присмак на вустах. 

― Повірте, я знаю їх пречудово… ― криво посміхається.

У відповіді вчувається натяк, від якого знову на щоки починає наповзати жар. Я злюсь. На нього, а більше на себе, що так гостро реагую на кожну колючу фразу.

― Ел, це ж типова провокація, чому ти ведешся на неї, наче теля на шворці ― шепоче внутрішній голос. ― Покліпай віями, попускай бісики. Графиня ж має бути приязною та поступливою ― саме такі подобаються людям. Напрацьовуй репутацію. Заради мети, заради Альберта. Будь, як мила наївна маленька Елінор, яка після пансіонату витріщалась на нього, як на бога, й з відкритим ротом слухала усі його солодкі слова. 

Але з моїх вуст все одно зривається в’їдливе:

― Тоді у мене викликає великий подив коло, яке вас оточує, вельмишановний маркіз.

Армстронг щільно стискає вуста. На чітко окреслених вилицях грають жовна.

Я не відводжу погляд, дивлюсь з викликом. Й наче розчиняюсь в його очах. В темній манкій тягучій глибині. Десь під шкірою, в напівпрозорих невагомих судинах починає дзвеніти кров. Розтікатись тонкими струмками, насичена напругою, кипляча, наче лава. На мить здається, що знову нікого немає поряд. Лиш він і я. Доки не чую насмішкувате від герцога Торнтона:

― Друже, схоже ти отримав гідного суперника. Повір, краще промовч. Інколи я так і роблю…

― Ти хочеш сказати, що не сперечаєшся зі мною не тому, що згодний, а тому що не бажаєш вислухати мої аргументи? ― обурюється герцогиня.

Перепалка між подружжям Торнтонів як грім серед ясного неба. Ніяковію, розуміючи, що мимоволі послужила спусковим механізмом. Від сорому не знаю, куди діватись і що робити.

― Ні, люба, що ти. Твої аргументи завжди виважені й цікаві. Здебільшого я з ними згоден.

― Що означає здебільшого? ― горіхові очі герцогині Торнтон загрозливо звужуються. 

Її чоловік миролюбно посміхається й демонстративно здіймає дороги руки, долонями вперед. Немов здаючись. 

Герцогиня виклично задирає підборіддя й бере мене під руку:

― Ходімо, леді Сент-Мор. Гадаю час вас відрекомендувати решті гостей. А ці грубі самовпевнені мужлаї хай насолоджуються аргументами одне одного! ― захоплює в сторону якоїсь шумної компанії чоловіків і жінок.

Кілька кроків ми робимо мовчки. Ніяковість зростає. Проте з кожним кроком мене водночас наче відпускає. Хоч лопатками й відчуваю темний погляд маркіза, але чим далі я, тим його неймовірний незрозумілий вплив на мене слабшає. Й зрештою я вже можу вільно вдихнути повітря та розслабитись.

― Дякую, ваша світлість, за підтримку… ― відразу ж промовляю. ― Й пробачте, що ви через мене...

Герцогині кидає на мене зацікавлений, уважний погляд. 

― Вів’єн, або Вів, ― м’яко посміхається. ― Здається ми подружимось, а подругам варто ближче один до одного звертатись. Й не бери до уваги... Останнім часом між нами з Тором суцільна солодка патока. Він оберігає мене від усіх потрясінь і потакає будь-яким забаганкам. Чесно? Вже зуби зводить від цього.

Мимоволі й собі посміхаюсь. Герцогиня дивує щирістю.

― Тоді називай мене Кейтлін.

― Дуже приємно, Кейтлін. І це я мушу перепросити за поведінку Бальтазара. Впевнена, він не хотів образити. Відверто, я вперше його бачу таким… таким… ― руді брови герцогині спантеличено насуплюються.

― Грубим? ― підказую.

Вуста герцогині тремтять, наче вона стримується від сміху.

― Скоріше ем… емоційним…

І ми синхронно пирхаємо. “Емоційний” ― досить толерантне слово стосовно Бальтазара Армстронга.

― Ви давно знаєте маркіза?

― Не зовсім, ― відводить погляд. Відповідає знехотя. ― Але чоловік має з ним тісні стосунки по роботі… А ось і леді Олвін Фінґер. Я вас познайомлю! ― несподівано обриває розмову.

Складається враження, що буквально хапається за можливість уникнути подальших розпитувань.

― Вітаю, леді Олвін! ― зупиняється перед красивою світловолосою дівчиною. ― Дозволь тобі відрекомендувати графиню Кейтлін Сент-Мор. Вона лише сьогодні прибула. 

― Вітаю, леді. Рада познайомитись, ― чемно схиляє голову. 

― Я також! ― продовжую грати роль манірної графині. 

Не загостряю уваги на зміні теми, але роблю невеличку зарубку напам’ять. Щось все ж збентежило герцогиню в моєму питанні. І гадаю, не просто так…

Олвін Фінґер теж мені подобається. Буквально з перших хвилин ця дівчина завойовує симпатію. Те, чого я підсвідомо очікувала ― зверхності або не прийняття чужинки ― не помічаю. Ні від Олвін, ні від решти присутніх. До мене усі ставлять доволі приязно, з ноткою цікавості та інтриги. Чи це репутація її світлості так мене оберігає (все ж бути представленою вищому світу герцогинею досить почесно й престижно), чи просто у Сен-Ажені живуть доброзичливі люди, але окрім кількох колючих поглядів мене вітають цілком прихильно. 

Ми обходимо вітальню по колу, знайомлячись з усіма поки прибувають гості, перекидаємось ввічливими фразами, компліментами... Я заспокоююсь. Розбурхана свідомість незрозумілими нападками Армстронга вгамовується. Навіть його погляду більше не відчуваю. Чи він просто не дивиться, чи покинув вітальню, невідомо. Повертатись в його сторону не хочу. Доводиться тільки гадати.

― Леді Кейтлін, дозвольте вас познайомити, ― вчергове починає Вів’єн, коли ми зупиняємось біля ще однієї групки гостей. 

Мій погляд повільно повзе догори. Я ще не бачу обличчя, лише тонку білу сорочку, чорний сюртук і вишукану шийну хустинку, але серце починає битись частіше. 

― Маркіз Альберт Кроу…

Серце сіпається. В горлі пересихає.

― Радий знайомству, леді Кейтлін, ― чую наче крізь товщу води.

Його пальці обхоплюють мою руку та повільно підносять до вуст.