Розділ 3

― Дозвольте вам відрекомендувати… ― дзижчить настирливою мухою віконт. ― Його світлість герцог Торнтон, її світлість герцогиня, та їхній близький друг, маркіз Армстронг…
І я нарешті помічаю, що окрім Бальтазара Армстронга є ще хтось. Щоки наливаються жаром. Поспіхом відводжу погляд. Треба тримати себе в руках, а мене буквально ж перші хвилини балу вибили з колії. Якщо щоразу так гостро реагуватиму на маркіза, зі своєю місією не впораюсь. Потрібно терміново опанувати себе. Армстронг не найстрашніше, що трапиться мені сьогодні.

― Ваша світлість герцог, герцогиня, ― легенько вклоняюсь високому темноволосому чоловіку з важким пронизливим поглядом і усміхненій рудоволосій дівчині у яскравій смарагдовій сукні. Коли переводжу погляд на Армстронга, майже не знічуюсь, лиш серце стиха смикається. ― Маркіз… Маю за честь бути представлена вам.

Витримую погляд з показною байдужістю. Мені нема чого приховувати. Я графиня Сент-Мор, вдова, багата та шанована в Ілії. Ні крихти хвилювань, ні грама сумнівів.

Герцог посміхається, хоч погляд, наче вивчає мене з середини, як отого метелика, пришпиленого до картону гострими шпильками:
― Графине, приємно вас зустріти. Сподіваюсь, столиця вам сподобається, як і наше суспільство.
― Столиця бездоганна, ваша світлість. І я впевнена, отримаю велику насолоду спілкуючись з її мешканцями. Вдячна вам за ці слова, ваша світлість.

Голос звучить рівно та впевнено. І я подумки хвалю себе за цю маленьку перемогу.
― Рада познайомитись, ― м’яко усміхається герцогиня. Дивиться з цікавістю, але не вороже, й не зверхньо. ― Я ніколи не була в Ілії. Сподіваюсь ви знайдете час розповісти мені по свій чудовий край? ― щиро цікавиться.

І я не менш щиро відповідаю:

― Ілія прекрасна. Ви повинні обов’язково завітати на острови.

Ні краплі не лукавлю. Мені справді подобалась Ілія, наш тихий, затишний Мор. Навіть припортовий Кардіф. Ці гори, скелі над бурхливим морем, зелені пагорби й тумани навіки залишаться в моєму серці. Там я завжди почуватимусь, як вдома. Там я завжди в безпеці. 

―  Ілія досить холодна… ― вперше чую голос маркіза. Він несподівано м’який, оксамитовий. Проходиться по оголених нервах пухкою китичкою. Але чомусь у мене на потилиці стовбурчаться тоненькі волосинки, й хребтом біжать мурашки. Навіть не відразу вловлюю суті слів. ― Настільки, що взимку найкращий камін не здатен прогнати мороз зі стін.

Говорить він це з якоюсь пихою, трохи зверхньо, знущально. Наче випробовує.

Обурено підтискаю губи.

― Досить упереджено з вашого боку, маркізе Армстронг. Ілія холодна, але й прекрасна у свої суворості. І каміни теж у нас чудові, а стіни гарно захищені від вітрів та морозів. 

― Я не хотів вас образити…

А в мене таке враження, що хотів. Острови для мене друга Батьківщина, і мені справді неприємно, коли про них говорять настільки високомірно. До того ж не покидає відчуття, що провокує він зумисно. Наче промацує…

― Я не образилась, ― нахабно брешу. Прикладаю силу зусиль, щоб виглядати байдужою. ― Такі упередження у багатьох, хто ніколи там не був… 

― О, я був… ― хитро усміхається. ― Щоправда, років десять тому… 

Уїдливий погляд впивається в мене. Чомусь здається, що він обірвав фразу на пів слові. І геть не похмурий клімат Ілії його цікавить.

― Впевнена, десять років тривалий термін. Все могло змінитись… ― схиляю голову набік. Фраза звучить двозначно. Сподіваюсь маркіз її зрозуміє. 

― Вважаєте?

― Знаю, ― виклично задираю підборіддя. Якщо його мета була ― збентежити мене, то вона ні на йоту не вдалась. Моя легенда бездоганна! ― До прикладу мода. Ще десять років тому були інші фасони суконь. А тепер… По правді я вважаю це чудовим нововведенням, і дуже рада змінити гардероб згідно зі столичною модою. Це ж ваша заслуга, ваша світлість, ― хапаюсь за можливість втягнути в розмову нового співрозмовника. 

― Не лише моя… ― скромно посміхається. ― Проте я радо брала участь. А в Ілії?

― На жаль, в дечому маркіз Армстронг таки правий. У нас досить холодно, і витончені легкі сукні зовсім не підходять для погоди, що там панує.

― Як шкода…

― Ми звикли. 

Герцогиня дивиться співчутливо. Єдина, хто не викликає у мене настороженість. Здається такою щирою та чуйною. І зовсім не зверхньою.

Десь поряд зніяковіло кахикає віконт. 

― Чи можу я залишити графиню під вашою опікою, ваші світлості? ― кидає погляд на дружину, що зустрічає нових гостей. 

Наша невелика перепалка з маркізом схоже трохи його збентежила.

― О, звісно! ― запевняє герцогиня Торнтон. ― Поспішайте до дружини. Ми потурбуємось про леді Сент-Мор, лорде Квіткасл. 

― Графине? ― бляклі блакитні очі спиняються на мені.

Я б воліла, щоб все ж знайомство з гостями завершив віконт. Від однієї думки, що залишусь на одинці під прицілом цих пронизливих поглядів, кидає в жар. Але примушую себе привітно посміхнутись

― Впевнена, я щиро насолоджусь товариством їх світлостей та маркіза, ― на останньому слові заминаюсь на частку секунди. Й щиро сподіваюсь, що цього ніхто не помітив. ― Можете не турбуватись, лорде Квіткасл. 

Віконт киває. Непомітно промакує спітніле чоло хустинкою, та поспішає до дружини.

― А що привело вас у столицю, графине? ― чую питання герцога. Але воно очікуване, й цілком безпечне. Знаю, його мені поставлять ще не раз.

― Я втратила чоловіка. П'ять років була у траурі. Та переїхала до тітки в Мор. ― розповідаю вивчену назубок історію. ― Довгий час ми жили разом, підтримуючи одне одного в горі. Проте перед смертю тітонька взяла з мене обіцянку, почати жити знову…

― І знайти нового багатого чоловіка? ― перебиває маркіз.

Хочеться загарчати від люті. От що йому від мене треба? Чим я так його зацікавила, зачепила? 

Усі сили йдуть на те, щоб демонстративно байдуже знизати плечима.

― Я хочу сім’ю і дітей, що в цьому поганого? А, якщо у чоловіка будуть статки, і він зможе забезпечити достойне майбутнє нашим синам і доньками, це тільки плюс. Ви мене засуджуєте за цілком нормальне бажання?