Розділ 1

5 років потому

Елінор

Його я відчула відразу, як переступив поріг джентльменського клубу “Редженсі Хейвен”. Шкірою пробігли мурашки, занили в попереку та розсипались холодними бризками від маківки до самих кінчиків пальців. 

От ніби нічого такого в чоловіку немає: високий, брюнет, породисте обличчя, костюм мов щойно від кравця, а я буквально шкірою всотую небезпеку. Наче сирена виє ― з таким треба тримати вуха нашорошеними. Можливо, справа в його зрості. Таких високих та кремезних не часто зустрінеш у наших краях. Або чіпкому поглядові, яким обшарює головний салон. Чи в тому, яким впевненим та виваженим виглядає поряд з рештою аристократів. Хоч за логікою ― якщо охорона пропустила, то він шанований та цілком безпечний (у “Редженсі Хейвен” так просто не потрапиш, лиш за рекомендацією принаймні двох членів клубу). Насправді я довго вагалась, чи робити ставку на ексклюзивність, чи будуть відвідувачі з таким підходом. Та Майк запевнив ― це наша фішка. Чим недоступніша розвага, тим бажаніша. І це спрацювало.  

І ось тепер дивлячись на нового відвідувача найкращого чоловічого клубу столиці, мого, до речі, клубу, я вперше в житті відчайдушно тремчу. Мені не було так лячно, навіть коли ми пів року тому просили позику у банку “Берхауз-Гаріхсон” на відкриття своєї справи. Це зараз у мене волосся дибки стає, як згадаю в яку авантюру вляпались з фальшивими документами та титулами, а тоді лиш холодний розрахунок та впевненість вирували в думках.

― Хто це? ― питаю у свого вірного друга та правої руки, Майкла Моріса. Голос звучить незвично хрипко. 

― Де? ― поспішно шарить очима. І безпомильно знаходить того, хто збентежив мою свідомість. Примусив серце, яке, вже гадала, перетворилось на грудку льоду, битись частіше.

― О… він… ― тягне. ― Вперше бачу... Можливо хтось з приїжджих. Сходити, порозпитувати?

― Так... будь ласкавий, ― ковтаю грудку в горлі.

Якимось шостим чуттям чітко розумію, брюнет тут не просто так. Не за тим, щоб пограти в покер чи віст, обговорити нові закони палати лордів на обмежене використання магічних водяних млинів, не для смачної вечері й корисних знайомств. Він тут заради мене. Й тривога у шлунку скручується холодним клубком.

Майк безшумно зникає, і через кілька хвилин вже бачу його біляву розтріпану маківку унизу, між завзято сновигаючими людьми. Майк майстер збирати плітки. Впевнена, скоро у мене буде повне досьє на загадкового джентльмена. А зараз варто зайнятись більш нагальними справами. Сьогодні тридцяте, і це означає, що час платити відсотки по боргу. Досі я ні разу не прострочувала платіж, і поступово сума кредиту скорочувалась, а моя репутація у “Берхауз-Гаріхсон” ставала ідеальною. 

Як тільки опиняюсь в кабінеті, за звичкою кидаю погляд у дзеркало. Ілюзія на місці. Проте вже бачу ледь помітні ознаки розсіювання: костюм стає трохи завеликим, плечі вужчають, а шкіра бліднішає. Ми не сильно змінювали зовнішність (так ілюзії вистачає на довше, а магії йде значно менше). У Ела Фіцджеральда, власника джентльменського клубу “Редженсі Хейвен” такі ж очі, як в Елінор Спайк, таке ж волосся, навіть зріст не сильно відрізняється ― не всім же чоловікам бути високими та кремезними. Але над рисами Майку довелось попрацювати. Та й мені. Адже щоб зійти за чоловіка мало зовнішності, потрібно опанувати звички, вимову, ходьбу й масу-масу речей, про які, коли погоджувалась на цю авантюру, навіть не здогадувалась. 

Було складно, інколи до сліз. Гадала, що ніколи не навчусь. Й лиш одна мета не дозволяла здатись ― Альберт Кроу повинен отримати своє покарання. І Ел Фіцджеральд пів року тому таки з’явився у Сен-Ажені, столиці Аквіланії. Та відкрив найпрестижніший джентльменський клуб. Це вже після нас місяць тому з’явився “Голден Фліс” Барроуза, та “Стейтлі Манор” Айзека. Але “Редженсі” все одно найкращий. 

Знову прискіпливо дивлюсь у дзеркало. Виходити до відвідувачів таки ризиковано. Зміни не значні, але береженого й Древні бережуть. А Майк повернеться, сподіваюсь з новинами, й підправить.

Відкриваю книгу обліку та заглиблююсь в рахунки. Хоч мій скарбник Тімоті Вайкес досить професійний та чесний, надаю перевагу самій щораз проводити ревізію. Зрештою, навіть вбачаю у цьому якусь медитацію. Цифри не брешуть, не зраджують, вони прозорі й зрозумілі. Два завжди два, а чотири ― чотири. 

За роботою час пролітає непомітно. І коли Майк заходить у кабінет, я вже майже закінчую. 

― Бальтазар Армстронг! ― без передісторії вигукує він. ― І ти не повіриш, коли розповім усе, про що дізнався.