Пролог

Ноги ватяні. Тримаюсь за підвіконня, прикипаю очима до шибки, крізь яку видно як на долоні мою затишну вітальню на першому поверсі, і повільно помираю…

У каміні палахкотить вогонь, на стінах приглушені світильники ― так тепло й заманливо, що пальці на ногах підгинаються від холоду. Тут, за вікном пізня осінь, дощ мрячить, й повітря, що вдихаю, обпікає морозом груди. Але біль, що відчуваю в грудях не йде ні в яке порівняння з тим, що на шматки розриває серце.

Моя вітальня, мій камін, килим мій, і світильники, які з таким захопленням і любов’ю обирала. І чоловік теж мій, Альберт Кроу. І служниця моя, Марта. Сидить у нього на колінах. Він пестить її волосся, перебирає золотаві пасма. А її щоки горять від знічення та очі виблискують бажанням. 

Знаю, мама не раз говорила, що чоловіки не здатні на вірність. Що у будь-якого аристократа є парочка пишненьких покоївок, яким можна за бажання задерти спідницю… Тим паче у такого самобутнього та класичного взірця чоловічої сили та вроди, найталановитішого мага-артефактора у всьому королівстві, як Альберт Кроу.

Тільки я ж думала, що у нас все не так. Що у нас все особливе. І я особлива, і Альберт… А наше кохання ― дар небес. Один на сотні тисяч… Він мене в цьому переконував. Він говорив, що я єдина, унікальна, неповторна. Що я змінила його життя, показала йому, що таке любов, подолала всіх його демонів…

Рана в серці ширшає, кровить. Здається, усі ті поранення, що отримала вчора, знову відкриваються, та повільно випускають з мене життя.

― Не хвилюйся, кицю, я все владнав… ― долинає хрипке й оксамитове. Я знаю, коли його тембр набуває цих спокусливих ноток. Знаю, до тугого вузла в животті, до тремтіння колінець. Але тепер не для мене ці оксамитові нотки. 

Звук пристрасного поцілунку лунає, як постріл. Болючими лещатами стискає серце. Здається, воно перестає битись. Й дихання в грудях розпирає, не здатне вирватись крізь зсудомлене горло.

Хочеться затулити ту щілину між рамою та віконною стулкою, яка дозволяє чути геть усе, що робиться в кімнаті. Заплющити очі, втекти, вдати, що це лиш жахливий сон. Але примушую себе лишатись на місці. Це необхідно. Це мої ліки, ліки проти сліпої віри, ліки проти кохання, проти довірливості, наївності й слабкості. Зараз боляче. Але це востаннє в житті ― клянусь собі подумки. 

― Як? Леді Елінор це не сподобається… Вона вже мала б повернутись… ― тихий голос Марти журчить з награною сором’язливістю та розкаянням. 

Ще вчора я б повелась на цю демонстративну скромність. Але не сьогодні, не зараз.

― Леді Елінор більше не повернеться, ― відповідає мій коханий. Не бачу, лиш вгадую посмішку на обличчі. ― Кілька “добрих” людей вирішили, що їм потрібніші прикраси молодої маркізи. Вона, на жаль, без бою не збиралась їх віддавати. Я горюю більше за усіх. Але завтра, коли новину повідомлять мені особисто. А поки…

Новий цілунок між ними ― ще один цвях у кришку моєї труни. 

Леді Елінор це я. І сьогодні я вже вдруге за ці два дні помираю. Перший раз на дорозі, коли на мою карету напали грабіжники. І ще раз тут, під вікном... Коли коханий чоловік беземоційно розповідає коханці, як мене позбувся. 

― Переконалась? ― на плече опускається рука Майкла. 

Повільно киваю. Грудка в горлі заважає дихати. 

― Тоді намотуй шмарклі на кулак й ходімо. Часу обмаль. 

Знову киваю. Відліплюсь від шибки. Затинаюсь й ледь не падаю додолу.

Майкл поспіхом хапає за руку, щось бурчить суворо. Й тягне за собою. Повільно пересуваю ногами, навіть не цікавлюсь куди ми йдемо. Тепер байдуже. Тепер я дійсно померла. 

Дорога наче в тумані. Все здається сном, нереальністю. І те, як поспіхом Майк збирає саквояж. Як змушує переодягтись у чужий одяг, чоловічий одяг. Як накладає на мене ілюзію, і тепер я геть інша людина. Не дівчина, а молодий хлопець. Вихрастий, кирпатий, кучерявий, наче баранець. Тільки тоді, коли у дзеркалі бачу його, не себе, виринаю з сірої, задушливої апатії.

― Чому ти мені допомагаєш? 

Повертаюсь до Майка, що возиться на вузькому готельному ліжку з нашим багажем. 

Саме сюди він мене притягнув після нападу. Тут виходив, залікував рани, виявившись унікальним, талановитим цілителем. Дивно, адже був якраз з банди, яку найняв мій благовірний. І такий парадокс не вкладається в голові. Після зради найріднішого вірити тому, хто був серед тих, хто намагався вбити…

Майк відкидає світлий чуб, що лізе в очі. Дивиться уважно неймовірними блакитними очима. Йому не набагато більше років, ніж мені. А в погляді якась незрозуміла дорослість. Наче я прожила вісімнадцять, а він уже сто вісімдесят. 

― Відповідь, що стало тебе шкода, приймається?

Підтискаю губи. 

― Доведеться прийняти. Іншої в мене немає. Грабувати товстосумів, що оббирають арендарів одне, а вбити невинну дівчину в угоду її безчесному чоловіку геть інше…

Мороз пробігає шкірою. Обхоплюю себе за плечі. Мабуть, таки інше. Але решту банди це не спинило, коли шматували моє тіло. 

Мене ламає від фантомного болю, наче знову відкриваються усі переломи, забиття, рани. Ще свіжі, болючі, не заліковані. 

― Готова? ― вириває з виру болючих спогадів. 

― Куди ми? Куди ми їдемо? ― ледь розліплюю вуста, вперше цікавлюсь своїм майбутнім. 

― На острови. Точніше в Ілію. Там буде легко сховатись. І подумати, що робити далі. Якщо ти ще не придумала, ― прискіпливий блакитний погляд буравить до самих глибин душі. 

Ковтаю грудку в голі. Чи придумала? Думки в голові повзають наче в’ялі слимаки. Я досі не впевнена, що жива. Що впораюсь, зможу відновитись. Моє обличчя понівечене, як і моя душа. Чи знайду в собі сили?

― Я хочу, щоб йому було боляче, як і мені зараз… ― несподівано промовляю. ― Хочу, щоб він теж втратив усе, як і я… Хочу, щоб він отримав заслужене покарання за жорстоке вбивство власної дружини.

Безжалісні слова, геть мені не властиві. Я не така, я завжди була хорошою дівчинкою, завжди була співчутливою і розуміючою. Завжди платила усім добром, і вірила, що як я буду ставитись до світу, так і він до мене.