Розділ 53. І жили вони довго та щасливо?

Через сім років.

Еліза повільно готувала каву, вслухаючись у шум океану, що бився об скелі під її новим заміським будинком. Вона купила його нещодавно — віддалена вілла на острові, який досі залишався «білою плямою» на мапах великих синдикатів. Тут не було пошти, аеропорт нагадував покинуту військову базу, а старі машини місцевих здіймали пил на дорогах, де рідко бачили туриста. Це було ідеальне місце для того, щоб зникнути. Або щоб почати власну гру.

На кухонному столі лежала газета, яку Дейра привезла місяць тому. Еліза вже знала кожне слово в ній напам’ять, але знову й знову поверталася до розділу некрологів.

«Світ прощається з патріархом бізнесу. Габріель Аркес помер у віці 70 років у своїй резиденції від раптової зупинки серця. Попри зусилля найкращих лікарів, смерть констатували миттєво. Його спадок переходить до єдиного сина, Адріана Кавальєрі, який останні роки очолював сімейну справу...»

Еліза знову глянула на газету. Габріель Аркес помер, так і не втіливши свій останній, найбрудніший план.

Він залишив їй життя сім років тому, але вона ні на мить не була вдячна йому за це. Еліза знала: старий Аркес нічого не робив просто так. Він дізнався про її вагітність ще в лікарні, раніше за неї саму, і саме тому дозволив їй піти. Це не був акт доброти — це був холодний розрахунок. Габріель планував дати їй народити дитину десь у глушині, щоб потім, у потрібний момент, витягти цей «козир» і остаточно зламати Адріана, маніпулюючи його любов'ю до неї та нового спадкоємця.

Він хотів перетворити її дитину на чергову зброю «Оніксу». Але Еліза Кавальєрі виявилася сильнішою за його прогнози. Вона не просто зникла — вона вирвала себе і свою доньку з-під його нагляду, змусивши Габріеля сім років безсило лютувати у своєму порожньому маєтку.

— Тобі не набридло це читати? — Дейра м’яко підійшла до столу і налила собі кави.

Сонце огортало її золотаве волосся. За ці сім років вона змінилася — від тихої дівчинки не залишилося й сліду. Тепер це була впевнена жінка з холодним поглядом професіонала. Габріель помер не просто так. Знадобилося сім довгих років, щоб Дейра, працюючи під самим носом у патріарха, змогла непомітно підточити його здоров’я. Кожна доза його ліків, кожна стресова ситуація були прораховані так, щоб фінал виглядав природним. Серцевий напад. Бездоганно.

— Він скоро буде тут, — промовила Еліза, не піднімаючи очей від газети.

Вона відчувала, як усередині все стискається від знайомого трепету — суміші страху й нестерпного очікування. Тиждень тому вона порушила тишу. Знайшла в цьому місці інтернет і виставила пост на своїй старій, давно закинутій сторінці, яку, вона знала, Адріан перевіряв щоночі. Чорна троянда, обмотана червоною стрічкою. Точна копія тієї картини, що він знайшов у квартирі, але з інверсією кольорів. Ковток свіжої крові на чорному тлі.

Під фото вона залишила лише одну мітку — геолокацію цього забутого Богом острова. Пост висів лише три хвилини, перш ніж вона його видалила. Але цього було достатньо.

— Він не переставав тебе шукати, Елізо, — Дейра зітхнула, згадуючи обличчя Адріана. — Я бачила його майже щодня, і кожного разу його очі ставали все темнішими. Поки живий був Габріель, я не могла сказати йому ні слова. Це була ціна нашої безпеки. Але тепер... тепер розслабся. Все пройде так, як повинно. Я піду з Амелією на пляж, вона вже зачекалася.

Дейра поставила чашку і вийшла через терасу. Еліза залишилася сама. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїти дихання, але кожен звук — шурхіт гравію чи крик чайки — змушував її здригатися.

— Скоріше, ніж ти думаєш, — пролунав низький, хрипкий голос прямо за її спиною.

Еліза різко обернулася, і серце мало не вискочило з грудей. У дверях стояв чоловік. Ледь помітна сивина на скронях лише підкреслювала його владність, а темний костюм здавався чужим на фоні цього сонячного острова. Адріан дивився на неї так, ніби вона була привидом, якого він нарешті наздогнав на самому краї світу.

— Сім років, Елізо, — вимовив він, роблячи крок усередину. — Сім років я вчився ненавидіти твій почерк і твої таємниці. А тепер я бачу на терасі дівчинку, яка має мій погляд. 

Адріан зробив крок уперед, повільно, наче хижак, який боїться сполохати свою найціннішу здобич. Еліза не відступила. Її рука автоматично лягла на кухонну стільницю, намацуючи руків’я ножа, яким вона щойно різала фрукти.

Вона не встигла стиснути пальці. Долоня Адріана миттєво накрила її руку, притискаючи ніж до дерева.

— Навіть не думай, — прошепотів він, нависаючи над нею.

Його обличчя було так близько, що вона відчувала запах його парфуму — того самого, що роками переслідував її у снах. Світ навколо зник, залишивши лише електрику між їхніми тілами.

— В тебе за поясом пістолет, Адріане, — Еліза не відвела погляду, її губи ледь торкнулися його підборіддя, коли вона заговорила. — Чому я не маю захищатися?

Адріан хмикнув, і кутики його вуст здригнулися в хижій усмішці. Він притиснувся до неї впритул, не залишаючи між ними навіть повітря.

— А чому ти думаєш, що це пістолет? — він навмисне подався вперед, даючи їй відчути твердість під тканиною.

Еліза не почервоніла. Вона лише м’яко всміхнулася, і ця посмішка була гострішою за ніж під її долонею.

— Тіньовий бізнес привчає розрізняти метали за вагою, — вона злегка повела плечем, ігноруючи близькість його губ. — Але ти не змінився. Все так само граєш словами, замість того, щоб говорити.

Адріан відпустив її руку, але лише для того, щоб обхопити її талію. Його погляд ковзнув по вітальні, затримуючись на дорогих меблях і панорамному виді на океан.

— Гарний будинок, Елізо. Чиста тиша, ніякої пошти, жодного «Оніксу», — його голос став холоднішим. — Скажи мені, скільки в тебе було таких, як я, щоб купити цей рай? Ти ж саме так його здобула, чи не так? Старе звичне ремесло?

Еліза відчула укол болю, але лише на мить. Вона схилила голову набік.

— Таких, як ти, Адріане, не було жодного. Світ не витримав би двох копій твого его. Але тих, хто любив брудні гроші й не вмів тримати язика за зубами... було троє. Вони заплатили за мою свободу, навіть не зрозумівши, як це сталося.