Розділ 52. Торги за життя і Анна Клайд

«Ти вже зрозумів без пояснень, що я робила. Але якщо ні, то ось моя сповідь. Я купляла картини в не надто відомих художників, ставила ціни вище, ніж вони коштували. Те, що залишалося, я відкладала собі. Тих, хто жадає грошей, легко обдурити. А ті, хто жадають слави, стають заручниками чужої думки, але є ті, хто хочуть свободи. З Яном було складніше. Ти запідозрив щось. Але він був лише пішаком».

Адріан на мить відірвав очі від листа. Погляд затуманився. Ян. Він пам’ятав, як підозрював хлопця, як стежив за кожним його кроком, поки Еліза прямо під його носом вибудовувала свою фінансову павутину. Вона використала його власну параною проти нього самого.

— Та чи не цього ти вчив її, Адріане? — прошепотів він у порожнечу. Він сам показав їй, як створювати ілюзії. Він сам зробив її частиною цього світу, де довіра — це анахронізм.

Він продовжив читати, відчуваючи, як у грудях щось боляче стискається.

«Я хотіла свободи. Але що я отримала? Тео у твого батька. Мені погрожують смертю. Чорт, Адріане, я навіть не знаю, чи отримаєш ти цього листа. Але як би то не було, Габріель усе одно домігся свого. Він відпустив мене поки що. Не знаю, що спонукало його, але він відпустив. Можливо, це пастка. Але я прошу тебе: не шукай мене, хоча знаю, що ти не послухаєш.».

Адріан уже був готовий зім'яти лист, але внизу був постскриптум, від якого в нього перехопило дихання.

«P.S. Мені передали одну важливу флешку для Габріеля. Вона зараз в Моро. І пробач мене, але на ній деякі номери рахунків. Тіньових рахунків. Твоїх рахунків. Я не блефую, Адріане. Хоч я і кохаю тебе, та це не означає, що не хочу свободи. Можливо, побачимось, якщо ти сам цього захочеш».

Адріан вибухнув хрипким, божевільним сміхом. Це був сміх людини, яка програла в партію, де сама ж роздавала карти.

Вона не просто втекла. Вона зробила так, щоб у нього не виникло і думки її шукати, бо знала, що він не дасть себе посадити, хоча б заради сина. Вона віддала компромат Моро — його найзапеклішому ворогу, щоб Габріель не зміг просто вбити її, не ризикуючи втратити все. Вона створила патову ситуацію, в якій Адріан мав обирати: або він знайде її і захистить, або його імперія злетить у повітря.

— Ти геніальна сука, Елізо, — прошепотів він, і в його голосі було стільки ж захоплення, скільки й болю. — Ти кохаєш мене, але приставила пістолет до моєї скроні, щоб я не зміг тебе зупинити.

Вона хотіла свободи не від нього, а від того бруду, яким він її оточив. Вона хотіла бути рівною йому в грі, де раніше була лише призом.

Він різко розвернувся до виходу. Його лють зникла, поступившись місцем крижаній цілеспрямованості.

— Стефане! — гаркнув він у рацію, і його голос прорізав ефір, як лезо. — Курс до Моро! Прямо зараз. Їдьте вперед, а я за вами. Перекрийте всі виходи з його резиденції. Він не має встигнути навіть глянути на те, що йому передали!

Адріан відкинув лист на сидіння. Його сміх затих, змінившись крижаним затишшям, яке було страшнішим за будь-який вибух гніву. Він нарешті зрозумів її задум. Еліза не просто підставила його під удар Моро — вона створила ситуацію, в якій Адріан нарешті міг диктувати умови Габріелю.

Флешка в руках Моро — це зашморг на шиї «Оніксу». І Адріан знав: Габріель зробить усе, щоб ці дані не стали публічними. Це був його єдиний шанс обміняти компромат на сина. Еліза дала йому зброю, щоб викупити Тео.

Адріан стискав кермо так, що побіліли кісточки пальців. Двигун заревів, підхоплюючи його шалений ритм. Він знав, куди вона пішла. Її слова про місця, куди він «не приткне носом», крутилися в голові, але зараз він мав розставити пріоритети.

Спочатку — Тео. Потім — Габріель. А Еліза... Еліза надто розумна, щоб просто зникнути. Вона залишила йому цей лист не для того, щоб попрощатися, а для того, щоб він вижив у цій грі.

— Ти хочеш свободи, Елізо? — промовив він крізь зуби, вдавлюючи педаль газу в підлогу так, що машина рвонула вперед, залишаючи за собою лише палений каучук. — Я дам тобі її. Я спалю все, що нас тримає. А тоді повстану перед тобою!

Він летів крізь напівзгоріле місто, і кожна вулиця нагадувала йому про її присутність. Тепер він не шукав її в кожному обличчі. Він знав: вона в тіні. 

— Ми обоє згоримо в цьому вогні, люба, — прошепотів він, дивлячись на заграву попереду. — Але я не зупинюся. Рано чи пізно ти сама даси знати про себе. Бо ти знаєш, що я не припиню бути твоїм дияволом, поки ти не станеш моєю свободою.

Машина вилетіла на трасу, що вела до маєтку Моро. Адріан уже бачив попереду вогні кортежу Стефана. У його голові вже вибудовувався план діалогу з батьком.

***

— Приємного перебування в країні, пані Анна Клайд, — промовив прикордонник, повертаючи паспорт. Його голос був байдужим, але для Елізи він пролунав як перший подих після тривалого перебування під водою.

Вона ледь помітно кивнула, натягнула криси капелюха нижче на очі й пройшла через термінал. За її спиною залишився кордон, Габріель і життя, яке ледь не стало її могилою. Охоронці Габріеля, що супроводжували її до самої зони контролю, бачили, як вона пройшла чекін. Вони вже доповіли господарю: «Пташка покинула гніздо». Габріель думав, що виграв, вигнавши її. Він не знав, що вона пішла сама, забравши із собою нову особистість.

Документи на ім'я Анни Клайд були її найкращою інвестицією. Зроблені за «брудні» гроші Оніксу. Вона надто добре вивчила систему, щоб вона її спіймала.

«Геніально, Дейро. Просто геніально», — промовила Еліза про себе, дивлячись на відображення незнайомки у вітрині аеропорту.

Вона зрозуміла все в ту мить, коли Дейра в лікарні занадто сильно стиснула її руку. «Збережи те, що я дала тобі. Це твоя єдина страховка». 

Дейра не була простою дівчиною. Вона була шпигункою Моро, впровадженою в серце Кавальєрі. Збережи, але також Дейра знала, що Еліза немає при собі флешки. То ж зберегти потрібно було для іншої мети.

Але чому Дейра не передала флешку особисто господарю? Бо в цьому світі ніхто нікому не довіряє. Дейра так само прагнула свободи — від Моро, від Габріеля, від вічного життя в тіні. Вона використала Елізу як буфер, щоб самій залишитися чистою.