Розділ 51. Червона троянда

Ранок був сірим, затягнутим димом, що не встиг розвіятися після нічних погромів. Адріан не спав. Його очі нагадували дві випалені діри на мертвому обличчі. Він був у стані «бойового трансу» — коли тіло діє швидше, ніж розум встигає відчути біль.

Його люди доповіли: схожу жінку бачили біля її квартири. Це був слабкий слід, майже привид. Можливо це пастка? Але Адріан вчепився в нього, як потопельник у ніж. 

Він вибив двері квартири Елізи з такою силою, що петлі вилетіли з м'ясом.

— Елізо! — його голос пролунав у порожніх кімнатах, як постріл.

Але відповіддю була лише тиша. Квартира виглядала, як зазвичай. Чашка на столі в кухні. Її халат у вітальній. Але була водночас покинутою. Він метався в її квартирі, перекидаючи меблі, розриваючи подушки. Його лють досягла апогею — він хотів знайти її, притиснути до себе і водночас задушити за те, що вона зникла, за те, що залишила його в цьому пеклі одного.

— Де ти?! — закричав він, скидаючи зі столу стопку паперів.

Один із листків, що впав на підлогу, зачепився за його черевик. Адріан хотів розтоптати його, але погляд мимохідь зачепився за цифри. Довгі, складні комбінації символів.

Він нахилився і підняв листок. Щось в його розумі підказувало, що цей листок не випадково тут опинився. Наче попередження. 

Це були номери банківських рахунків.

Раптом він помітив ще один. І ще. Він почав розсувати меблі, зазирати під килими — і з жахом зрозумів: вся квартира була заповнена цими шифрами. Вони були сховані в корінцях книг, записані дрібним почерком на зворотному боці картин, приклеєні під стільницями.

Адріан схопив її ноутбук, що лежав за дзеркалом. Його пальці судомно вбивали паролі, які він знав, — дати їхніх зустрічей, назви її улюблених картин. Коли екран нарешті спалахнув робочим столом, він почав вводити перші три номери з листка.

Система завантажувалася вічність. А потім екран виплюнув інформацію, яка вдарила Адріана в груди сильніше за будь-яку кулю.

Це були рахунки його тіньового бізнесу. Ті самі «чорні канали», якими «Онікс» вимивав мільярди в офшори. І всі вони були з датою. Відтоді, як зʼявилася Еліза в його світі.

— Компромат… — процідив крізь зуби Адріан, і його пальці до болю впилися в стіл. — Розумно, але небезпечно…

Він відкрив наступні файли — звіти про купівлю полотен невідомих художників. Але на кожному документі, мов клеймо, стояв цифровий ключ Елізи. Кожна транзакція, кожне відмивання грошей за останні місяці пройшли через її тонкі пальці. І частина цих сум — дрібних, проте систематичних — осідала на її особистому рахунку, який вона так майстерно приховувала від нього.

Це не був просто компромат. Це був детальний сценарій її зради. Адже саме вона, ніби між іншим, радила купувати ці картини. Саме вона власноруч підробляла звіти, запевняючи, що це не варті уваги дрібниці.

Світ Адріана здригнувся і розлетівся на гострі уламки, що впилися йому в саме серце.

— Ні... — видихнув він, не зводячи очей з екрана, де цифри танцювали свій кривавий танець. — Тільки не ти. Тільки не знову...

У цю мить він зрозумів усе. Її ніжність, яка здавалася йому порятунком, її поради в справах, її допитливість в архівах — усе було фальшивкою. Поки він божеволів від кохання, поки був готовий спалити все місто, аби лише вона була в безпеці, Еліза холоднокровно зводила власну імперію на руїнах його довіри. Вона не була його «активом» чи коханою — вона була паразитом, що випивав кров «Онікса», прикриваючись солодким шепотом про вірність.

Лють, що хвилину тому палала в жилах вогнем, раптом перетворилася на смертельний лід. Біль зради був настільки гострим, що випалив усе людське, залишивши лише порожнечу.

Адріан підняв голову. Обличчя перекосилося в жахливій, хижацькій посмішці. Він схопив ноутбук і з несамовитою силою розбив його об край столу — техніка перетворилася на купу мертвого пластику та металу, так само як і його почуття.

— Значить, ось яка «ставка на коханку», Елізо? — прохрипів він голосом, якого сам би не впізнав. — Ти хотіла купити собі свободу за мій кошт? Ти зраджувала мене з першого ж дня?

Він вихопив телефон. Тепер кожне його слово звучало як вирок.

— Стефане! Відміняй пошук. Змінюй пріоритет. Вона більше не та, кого ми рятуємо. Вона — ціль номер один. Знайдіть її та приведіть до мене... якщо зможете зібрати те, що від неї залишиться після зустрічі з Габріелем.

В голові промайнула думка, що вона могла працювати на його батька. Але пазли не складалися: Габріель ненавидів її настільки, що викрав власного онука. Адріан навіть не знав, чи жива вона ще. І це досі боляче віддалося в грудній клітині.

Проте головна його помилка була в іншому. Він недооцінив її. Недооцінив глибину її терпіння, силу її страху перед ним і його батьком. Він не зрозумів, на що здатна людина, яка понад усе прагне втекти з золотої клітки, навіть якщо для цього треба розтоптати чиєсь серце.

Адріан стояв посеред розгромленої вітальні, важко дихаючи. Екран розбитого ноутбука все ще блимав, висвічуючи сухі цифри її зради. Він хотів випалити саму пам'ять про неї. Його погляд упав на стіну, де за фальшивою панеллю виднівся край підрамника.

— Ще одна схованка? — процідив він, вириваючи картину з ніші.

Це був шедевр, який вона написала ще до зустрічі з ним. Червона троянда, обмотана чорною атласною стрічкою. Ця картина була дзеркалом їхніх стосунків — краса, що задихається в обіймах влади.

У нестямі від люті Адріан підняв картину над головою, збираючись розбити її. Він хотів знищити цей символ їхнього спільного пекла.

Але в ту мить, коли він замахнувся, з-за полотна, підклеєний до рами, випав аркуш паперу.

Адріан застиг. Його пальці, все ще закривавлені після нічного бою, тремтіли, коли він піднімав листок. Почерк Елізи — зазвичай каліграфічний і чіткий — тут був нервовим, розмашистим, наче вона писала його, тікаючи від самої смерті.

«Мій Адріане. Моя тінь. Кохання, яке спочатку розбило мене на друзки, а потім зібрало наново.