Розділ 48. Передчуття шторму

Адріан увійшов у дитячу пізно вночі. Він знав, що Еліза там. Відчував це шостим чуттям. 

Від нього все ще пахло димом, бензином і холодним нічним повітрям. Еліза не спала. Вона сиділа в кріслі біля ліжечка Тео, прислухаючись до кожного шурхоту в коридорі. Побачивши його, вона різко підвелася.

— Нарешті, — видихнула вона, кидаючись до нього.

Адріан перехопив її на півшляху, міцно притиснувши до себе. Його руки все ще були холодними, а погляд — темним від адреналіну, який не встиг охолонути.

— Складу №9 більше немає, Елізо, — прошепотів він їй у волосся. — Разом із архівами, грішми та всім, чим мій батько шантажував половину країни. Я офіційно оголосив йому війну. Тепер назад вороття немає.

Він відсторонився і глянув на Тео. Хлопчик міцно спав, навіть не підозрюючи, що його батько щойно спалив мости до минулого. Адріан важко зітхнув і почав розстібати куртку, його рухи були різкими, наелектризованими.

— Габріель не пробачить цього, — Еліза підійшла ззаду, допомагаючи йому зняти верхній одяг. — Він прийде сюди.

— Нехай приходить, — Адріан розвернувся до неї, і в його очах спалахнув інший вогонь — пристрасний і голодний.

— Мей, — Еліза підійшла до годувальниці, яка зціджувала молоко за ширмою. — Тео міцно спить, але якщо щось трапиться ти знаєш, що робити. 

— І не зволікай, — Адріан віддав наказ годувальниці і та кивнула. 

Він взяв Елізу за руку і вони закрилися в сусідній кімнаті. 

— Я укріпив периметр, — продовжив Адріан розповідь. — Стефан і люди Консорціуму, які залишилися вірними мені, на місцях. Габріель розумний, але я не думаю, що піде проти власного сина та онука.

Але піде проти Елізи. І вона це знала. І він це знав.

— Можливо не варто відмовлятися від одруження, — Еліза заховала очі. Всередині все пекло від болісної думки про це. — Це ж все чого він хоче.

— А я хочу тебе, — відрізав Адріан. — І зараз... зараз я хочу відчувати, що я все ще живий.

Він схопив її за талію і ривком притягнув до себе, саджаючи на край масивного дубового столу. Його губи, грубі й нетерплячі, знайшли її шию. Еліза відкинула голову назад, задихаючись від того, як різко змінилася атмосфера в кімнаті. Більше не було страху — була лише дика, майже болюча спрага одне одного.

— Адріане... Тео... — намагалася прошепотіти вона, але його пальці вже блукали під шовком її нічної сорочки, змушуючи забути про все.

— Він в своїй кімнаті і міцно спить, — хрипко відповів він, піднімаючи погляд на неї. — А я місяць помирав від того, що не міг собі дозволити тебе торкнутися. 

Він цілував її так, наче намагався змити з себе кіптяву сьогоднішнього побоїща її солодким смаком. Це був не ніжний поцілунок — у ньому був виклик самій смерті, яка дихала їм у потилицю. Адріан підняв її ноги, обхоплюючи ними свою талію, і притиснув Елізу до стіни кабінету, ігноруючи все, крім ритму їхніх сердець. Кожен його дотик був як обітниця: «Я не віддам тебе».

Еліза впилася нігтями в його плечі, відчуваючи його силу і ту небезпечну енергію, яку він приніс із собою з пожежі. У цю мить вони були єдиним цілим — двома союзниками в «ліжку», яке завтра могло стати полем бою.

Коли пристрасть трохи вщухла, і вони залишилися стояти в обіймах одне одного, важко дихаючи, Адріан прошепотів їй у губи:

— Ти — мій єдиний справжній шедевр, Елізо. І я знищу кожного, хто спробує виставити тебе на торги.

***

У темному кабінеті на іншому кінці міста Габріель Аркес дивився на екран телефону. Повідомлення від сина світилося в темряві, як смертний вирок. На столі перед ним лежала карта маєтку Кавальєрі.

Габріель повільно налив собі віскі, його рука була абсолютно спокійною. Поруч із ним стояв начальник його особистої охорони — людина, яку Адріан вважав давно зниклою.

— Знищіть її, — тихо наказав Габріель. — Ми не чекатимемо ранку. Адріан думає, що він виграв битву, спаливши папери. Але він забув, що справжня влада — це не документи. Це право вирішувати, хто зустріне світанок.

Він підняв келих, наче салютуючи нічному небу.

— Покінчимо з цим сьогодні. Я заберу дитину. А дівчина... дівчина стане частиною тієї пожежі, яку так любить мій син.

Дейра, яка до цього стояла в тіні книжкових шаф, зробила невпевнений крок вперед. Її обличчя було блідим, а в очах світилася відчайдушна спроба врятувати хоч чиюсь душу в цьому домі крові.

— Пане, — тихо промовила вона. — Можливо, нам вдасться домовитися з Елізою? Вона розумна, зможе його вмовити. І точно зрозуміє, що опір безглуздий...

Габріель повільно повернувся. Його погляд пройшовся по Дейрі так, ніби вона була дефектом на дорогому полотні.

— Домовитися? Дейро… — він прикро похитав головою, і в цьому жесті було більше загрози, ніж у крику. — Твій інтелект — це твоя окраса, але не забувай: ти тут лише тому, що я дозволив тобі бути. З жінками не домовляються. За них вирішують.

— Але Еліза не ворог вам, вона просто кохає... — почала було Дейра, але Габріель різко поставив келих на стіл. Звук удару скла об мармур пролунав як постріл.

— Досить! — процідив він. — Твоє місце — мовчати і чекати, поки я знайду тобі застосування. Ти хочеш дипломатії? Дипломатія закінчилася, коли мій син підпалив моє майно. Зараз час хірургії. Ми видалимо пухлину, яка заважає «Оніксу» рости. Тобі варто піти у свою кімнату і молитися, щоб я не згадав про твою жалість до Елізи пізніше.

Дейра стиснула кулаки так, що нігті впилися в долоні. Всі її слова він не чув і не хотів слухати. Для нього вона була власністю, такою ж, як ці меблі чи акції портів. Її єдиним бажанням було вибратися звідси, але вона розуміла: якщо Еліза загине сьогодні, Дейра назавжди залишиться в цьому золотому пеклі без жодного шансу на світло.

Коли Габріель вийшов, віддаючи наказ про початок штурму, Дейра кинулася до свого столу. Вона мала лише кілька хвилин. Її пальці швидко застукали по клавішах прихованого ноутбука.