Розділ 47. Фіктивному шлюбу не бути!

Світло софітів засліплювало, а запах дорогого парфуму та шампанського змішувався з ароматом свіжої фарби. Еліза сяяла. На ній була сукня кольору нічного неба, що підкреслювала кожен її рух. Аукціон проходив ідеально: лоти розліталися за лічені хвилини, а кілька картин маловідомих художників, на яких вона наполягла, викликали справжній фурор.

Вона відчувала приплив чистого, дистильованого щастя. Це було її життя. Її перемога.

Адріан підійшов до неї ззаду, владно поклавши руку на талію. Камери медіамагнатів миттєво розвернулися в їхній бік. Спалахи засліплювали, але Адріан не відсторонився. Навпаки, він нахилився до неї, демонструючи свою беззастережну прихильність. Він більше не грав у таємниці. Він показував, хто тепер править в «Оніксі».

Але раптом натовп розступився. Температура в залі, здавалося, впала на кілька градусів.

Через головний вхід повільно йшов Габріель Аркес. Він був сам, без Дейри, і ця його самотність робила його ще небезпечнішим. Його присутність була як тінь на сонці.

— Браво, — Габріель почав повільно аплодувати, наблизившись до них. Його погляд був холодним, як лід Антарктиди. — Прекрасний вечір. Ви обоє перевершили мої очікування. Адріане, ти навчився обирати кадри. Елізо, ти навчилася їх продавати.

Еліза затамувала подих. Вона відчула, як пальці Адріана на її талії напружилися, перетворюючись на сталь.

— Габріеле, — голос Адріана був рівним, але в ньому відчувалася вібрація загрози. — Не чекали тебе так рано.

— Я не міг пропустити тріумф моєї родини, — Габріель зупинився в кроці від них. Камери продовжували знімати, але ніхто не наважувався підійти ближче. — Але «Онікс» — це не лише картини. Це структура, яка вимагає постійної підтримки та розширення.

— У нас достатньо підтримки, — відрізав Адріан. — Ми контролюємо порти, медіа та ринок.

— Достатньо ніколи не буває, сину, — Габріель нахилився трохи ближче, ігноруючи Елізу, хоча говорив так, щоб вона чула кожне слово. — У бізнесі є пропозиції, від яких не відмовляються. Наприклад, одне дуже вигідне запрошення, яке сьогодні вранці лягло на мій стіл. Це запрошення на весілля з донькою відомого картеля. Це союз, який зацементує владу на десятиліття.

Еліза відчула, як серце пропустило удар. Вона подивилася на Адріана. Той навіть не моргнув.

— І я вважаю, — продовжував Габріель, нарешті кинувши короткий, зневажливий погляд на Елізу, — що тобі не варто витрачати так багато часу на... тимчасові захоплення. Твоя увага має бути зосереджена на майбутньому прізвища для свого сина, а не на розвагах у дитячій чи кабінеті.

Адріан зробив крок вперед, закриваючи Елізу собою. Тепер він стояв обличчям до обличчя з батьком.

— Вона тут, батьку, — вимовив Адріан так тихо, що камери не могли цього вловити, але Габріель почув кожну букву. — Її звати Еліза. І вона чує тебе. І запам’ятай раз і назавжди: кому дістається моя увага, моє ліжко і моє життя — це не твій клопіт. Весілля не буде.

Габріель повільно випрямився. Його обличчя перетворилося на маску, за якою ховалася прадавня лють.

— Ти забуваєш, хто дав тобі все це, Адріане. Забуваєш, хто дав це все твоїй матері, — процідив він. — Ти думаєш, що ти сильний, бо в тебе є жінка і дитина? Це не сила. Це мішені. Якщо ти не приймеш мою пропозицію, ти зрозумієш, що «Онікс» може стати твоїм склепом так само легко, як став твоїм троном. Бережи свою Елізу... поки вона ще має що продавати на твоїх аукціонах. Бо наступний лот, який виставлять на торги, може тобі дуже не сподобатися.

Габріель розвернувся і пішов так само раптово, як і з’явився. Еліза відчула, як її ноги стають ватяними. Адріан розвернувся до неї, його очі горіли темним, захисним вогнем.

— Він не просто погрожує, Адріане, — прошепотіла вона, дивлячись на спалахи камер, які продовжували фіксувати їхню «ідилію».

— Знаю, — відповів він, стискаючи її руки. — Але він зробив велику помилку. Він прийшов до мене зі зброєю, забувши, що я вже давно тримаю палець на спусковому гачку.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Еліза.

— Їдь у маєток, люба, — він ніжно поцілував її у скроню. — Вночі я все тобі розповім.

***

Склад №9 на околиці міста виглядав як звичайна бетонна коробка, але Адріан знав: тут зберігалося те, що Габріель цінував більше за власну кров — нелегальні архіви та капітал, підготовлений для нового «союзу».

Ніч була безмісячною. Тишу розірвав лише хрускіт гравію під колесами важких джипів. Адріан вийшов із машини першим. На ньому не було смокінга з аукціону — лише чорна шкіряна куртка, тактичні штани та холодний блиск в очах, який не віщував нічого, окрім смерті.

Стефан та ще десятеро мовчазних бійців «Оніксу» вишикувалися за його спиною.

— Всіх, хто чинитиме опір — у землю, — коротко кинув Адріан, перевіряючи затвор пістолета. — Мені не потрібні полонені. Мені потрібне повідомлення, яке мій батько прочитає по вогню.

Штурм почався миттєво.

Бійці Адріана діяли як ідеально налагоджений механізм. Глушники «випльовували» короткі порції смерті, знімаючи зовнішню охорону Габріеля ще до того, як ті встигли підняти тривогу. Адріан вибив важкі металеві двері ногою, вриваючись усередину.

Всередині за столом сиділо четверо чоловіків — старі довірені люди Габріеля. Вони підхопилися, хапаючись за зброю, але кулі Стефана були швидшими.

— Адріане! Що ти коїш?! — прохрипів один із поранених, затискаючи живіт. — Твій батько тебе знищить!

Адріан повільно підійшов до нього, наступаючи важким черевиком на поранену руку старого гангстера. Він нахилився, і його обличчя, підсвічене червоними аварійними лампами, виглядало диявольським.

— Мій батько сьогодні навчив мене, що в мистецтві головне — це правильна експозиція, — голос Адріана був тихим і жахливо спокійним. — Сьогодні я виставляю новий лот. Він називається «Кінець епохи Аркесів».

Він випростався і зробив один точний постріл.

— Стефане, пали! — скомандував він.

Його люди почали обливати стелажі з документами, піддони з контрабандою та ящики з готівкою бензином. Запах пального миттєво заповнив приміщення, витісняючи запах пороху.