Розділ 45. Повернення з пекла

Минув місяць, але здавалося, що промчало ціле життя. Маєток Кавальєрі перетворився на склеп, оббитий оксамитом і позолотою. Адріан став тінню. Він з’являвся в кабінеті лише для того, щоб залишити на столі папки з сухими інструкціями, і зникав до того, як Еліза приходила на роботу. Його депресія була не тихою — вона була руйнівною, як уповільнений вибух.

Еліза тягнула на собі все: логістику, контракти, відбивалася від запитів Габріеля. Але найгіршим було відчуття чужих очей на потилиці. Це не були люди Адріана. Ті ходили звичними маршрутами. Ці нові «тіні» були професійнішими, холоднішими. Вони не просто охороняли — вони вивчали її кожен крок.

Сідаючи в машину до мовчазного Стефана, Еліза бачила у вікні відображення чорного джипа, що тримався на відстані двох кварталів.

— Стефане, він знову п’є? — тихо запитала вона, дивлячись на потилицю водія.

Стефан лише міцніше стиснув кермо. Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

Повернувшись до маєтку, Еліза на мить зупинилася перед дверима кабінету. Їй було боляче — фізично, десь під ребрами. Вона хотіла побачити його там, струснути, змусити кричати, аби тільки не бачити того скляного погляду, яким він дивився крізь неї останні дні. Але вона знала: зараз там або порожні пляшки, або важкий сон людини, яка не хоче прокидатися.

Вона давала йому час, стільки скільки потрібно. Але іі терпець вже уривався. 

Вона розвернулася і пішла в інше крило. Туди, де пахло не дорогим тютюном, а дитячою присипкою та свіжістю.

Дитяча була ідеальною. Саме такою, як колись, у хвилини ілюзорного спокою, обговорювали Адріан і Вікторія. Світло-блакитні стіни, м'які килими, дорогі меблі з білої деревини. Еліза гірко всміхнулася. Тоді, коли Вікторія була живою і ненавиділа її, все здавалося простішим. Тоді була стратегія. А зараз... зараз був лише туман.

Маленький Тео — ім'я, яке Адріан дав сину в хвилину рідкісного прояснення, — почав крутитися у своєму ліжечку. Він тихо скиглив, збиваючи ковдру крихітними ніжками. Поруч у кріслі сопла годувальниця — втомлена жінка, яку Тео вимотував своїм апетитом і нічними концертами.

Еліза підійшла до ліжечка. Це був її секрет. Вона часто приходила сюди вночі, коли маєток засинав. Вона обережно взяла Тео на руки. Хлопчик миттєво притих, відчувши знайоме тепло і ніжність рухів. Він обожнював бути на руках. Еліза почала повільно заколисувати його, притискаючи до себе і вдихаючи той самий солодкий запах, який давав їй сили триматися весь цей місяць.

Раптом за спиною пролунали важкі, нерівні кроки. Еліза напружилася, її серце пропустило удар. Вона повільно обернулася.

У дверях стояв Адріан.

Він виглядав жахливо. Біла сорочка була розстебнута на три ґудзики й зім’ята, обличчя вкрила щетина, а під очима залягли глибокі чорні тіні. Від нього пахло віскі та безнадією. Він тримався за одвірок, дивлячись на неї так, ніби вона була галюцинацією.

— З тебе була б чудова мама, Елізо, — промовив він. Його голос був хриплим, надламаним, у ньому не залишилося нічого від колишньої сталі.

Еліза відчула, як до горла підступає клубок. Вона поправила пелюшку Тео, не зводячи очей з Адріана.

Вона гнівалася на нього, проте навіть у глибині душі не здогадувалася, крізь що йому доводиться проходити

— Я не для того пігулки п’ю, Адріане, — тихо, з легким натяком на колишню колючість відповіла вона.

Адріан ледь помітно хмикнув — це був перший прояв емоції за довгий час. Він повільно, трохи похитуючись, підійшов ближче. Його присутність заповнила кімнату, витісняючи запах молока запахом перегару та горя.

Еліза обережно нахилилася і поклала Тео назад у ліжечко. Хлопчик глибоко зітхнув і заснув.

— Тихо, тихо... — прошепотіла вона, а потім повернулася до Адріана і додала ледь чутно: — Ти маєш поганий вигляд. Дуже поганий.

Адріан провів рукою по обличчю, наче намагаючись змити з себе маску втоми. Його погляд зупинився на її обличчі, і на мить у ньому спалахнуло щось від того чоловіка, якого вона покохала.

— А ти... ти, як завжди, маєш чудовий вигляд, — він простягнув руку, наче хотів торкнутися її щоки, але зупинився на півдорозі, боячись осквернити її своєю слабкістю. — Чому ти ще тут, Елізо? Чому не втекла до свого, поки я у пеклі? Тебе б ніхто не засудив. Особливо я. 

Місячне світло пробивалося крізь напівзакриті жалюзі дитячої, малюючи на обличчі Адріана бліді, поламані смуги. Він стояв так близько, що Еліза відчувала жар, який виходив від його втомленого тіла, змішаний із терпким ароматом віскі.

Вона не відповіла, їй не було що сказати на це. 

— Я не заслуговую на те, щоб ти була тут, — хрипко промовив він, дивлячись на свої порожні руки. — Не в цій кімнаті. Не поруч зі мною.

Еліза випрямила спину, у її погляді змішалися ніжність і гострий, як лезо, виклик. Вона поправила комірець його зім’ятої сорочки, затримавши пальці на його шиї.

— Заслуговуєш чи ні — це вирішувати мені, Адріане. Але так довго не можна. Ти зачинився в склепі власного горя, поки світ навколо продовжує обертатися. Онікс потребує свого господаря, а Тео... — вона кивнула на ліжечко, де сопів малюк. — Тео потребує батька, а не тінь, що блукає коридорами з пляшкою.

Адріан підняв на неї очі. У них була така глибока, оголена вразливість, що в Елізи на мить перехопило подих.

— А ти? — його голос ледь помітно здригнувся. — Тобі потрібен я? Отакий... розбитий, брудний, випалений зсередини? Такий, яким я є зараз?

Еліза змовкла. Знову. Вона дивилася на людину, яка була її катом, її партнером і її єдиною слабкістю, — і не знаходила слів. Її мовчання зависло в повітрі важким туманом.

— Бачиш, — він гірко всміхнувся, відступаючи на крок. — Ти бачиш мене в найгірші часи. Я не стану тебе тримати, Елізо. Ти можеш піти прямо зараз. Двері відчинені. Я не зупиню тебе, якщо ти вирішиш, що з тебе досить цього пекла.

Ці слова вдарили її сильніше за будь-який крик. Їй стало боляче — справді боляче, наче він щойно відштовхнув її від себе в безодню. Вона востаннє глянула на Тео, який міцно спав, не підозрюючи про бурю поруч, а потім рішуче схопила Адріана за руку.