Розділ 44. Перша година ночі двадцять хвилин

Еліза побачила, як на білому простирадлі під стегнами Вікторії почала розповзатися пляма. Темна, густа, вона збільшувалася з кожною секундою, просочуючи розкішну білизну маєтку Кавальєрі.

Вальді, який щойно всміхався Адріану, раптом різко зблід. Він кинувся до моніторів.

— Тиск падає! Кровотеча! Негайно окситоцин і другу систему!

Адріан завмер із дитиною на руках, наче вкопаний. Радість у його очах миттєво згасла, поступившись місцем крижаному жаху.

— Вікторіє? — покликав він, роблячи крок до ліжка. — Вікторіє, подивися на мене!

Еліза стояла осторонь, притискаючи поранену руку до грудей. Вона бачила, як навколо ліжка знову почався хаос, але тепер він був іншим. Було схоже на гонитву за смертю, яка вже зайшла в кімнату.

Крик немовляти все ще лунав у вухах, але він уже не здавався символом життя. Тепер це був звук тривожного набату. Еліза бачила, як Вальді буквально заплигнув на ліжко, притискаючи стерильні серветки до джерела кровотечі, але вони миттєво ставали темно-червоними.

— Адріане, відійди! — гаркнув лікар, не піднімаючи голови. — Реанімаційний набір! Дефібрилятор — на зарядку!

Адріан стояв посеред кімнати, притискаючи до грудей крихітний згорток. Його обличчя було білішим за пелюшки сина. Він дивився, як лікарі розривають на Вікторії сорочку, як встромляють голки в її вени, як монітор починає видавати переривчастий, істеричний писк.

— Вона не може... — прошепотів Адріан. Його голос був голосом розбитої дитини, а не володаря імперії. — Вальді, ти обіцяв! Ти казав, що все під контролем!

— У неї ДВЗ-синдром, кров не згортається! — крикнув лікар, піт заливав його чоло. — Качаємо! Раз, два, три...

Еліза бачила все це як уповільнену зйомку. Вона відчувала пульсуючий біль у руці, яку щойно стискала Вікторія, і цей біль був єдиним, що пов’язувало її з реальністю. Вона бачила, як тіло Вікторії здригалося від розрядів струму. Раз. Другий.

На мить здалося, що надія повернулася. Писк монітора вирівнявся. Вальді на секунду завмер, витираючи чоло рукавом.

— Є ритм. Слабкий, але є. Тримаємо... — прохрипів він.

Адріан зробив крок до ліжка, його очі заблищали від сліз полегшення. Він хотів торкнутися її руки, хотів сказати щось важливе, можливо, вперше за сім років попросити вибачення.

Раптом монітор видав довгий, монотонний звук. Пряма лінія.

— Ні! — закричав Адріан, кидаючись вперед, але медсестри перегородили йому шлях. — Вікторіє! Не смій! Ти чуєш мене?!

Вальді почав непрямий масаж серця. Його рухи були механічними, відчайдушними. Еліза бачила, як тонкі пальці Вікторії безсило звисли з краю ліжка. Вона більше не марила. Вона більше не боялася попелу. Вона сама ставала частиною тієї темряви, про яку шепотіла.

— Адріане, поклади дитину... — Еліза підійшла до нього, намагаючись забрати немовля, щоб він міг звільнити руки, але він притиснув сина до себе так міцно, наче той був його єдиним якорем у цьому штормі.

— Ще раз! — скомандував Вальді. Розряд. Тіло Вікторії підкинуло на матраці, але лінія на екрані залишалася невблаганно рівною.

Час у кімнаті застиг. Медсестри опустили голови. Професор Вальді повільно прибрав руки від грудей жінки. Він важко дихав, його плечі опустилися. Він подивився на годинник на стіні — той самий антикварний годинник, що відраховував покоління Кавальєрі.

— Пане Кавальєрі... — голос Вальді був ледь чутним. — Мені шкода. Ми зробили все можливе.

— Роби ще! — вигукнув Адріан, і в його голосі було стільки люті й болю, що Еліза здригнулася. — Ти не маєш права зупинятися!

— Вона пішла, Адріане, — тихо сказала Еліза, кладучи руку йому на плече. Її голос був єдиним спокійним звуком у цьому пеклі. — Відпусти її.

Вальді зітхнув і вимовив слова, що назавжди закрили цю главу:

— Час смерті — перша ночі дванадцять хвилин.

Адріан завмер. Його дихання перетворилося на хрип. Він повільно опустився на стілець поруч із ліжком, все ще тримаючи на руках сина, який щойно став сиротою. Він дивився на обличчя Вікторії — тепер воно було дивно спокійним, розгладженим, майже красивим, як у тих мармурових статуй на його вечірках.

Еліза дивилася на них трьох: мертвої матері, розчавленого батька і немовляти, яке було єдиним живим світлом у цій кімнаті смерті. Вона відчула, як по її щоці котиться сльоза. Не через любов до Вікторії. А через усвідомлення того, що цей дім щойно забрав свою найбільшу жертву.

Вікторія не просто померла. Вона втекла. Втекла від Габріеля, від Адріана, від таємниць Марселя, від «Оніксу». А Еліза залишилася. І тепер на її руках була не лише доля Адріана, а й це маленьке життя, яке кричало на руках у вбитого горем чоловіка.

Адріан підняв голову. Його погляд зустрівся з поглядом Елізи. В ньому була порожнеча і крижана обіцянка: світ здригнеться від того, що він зробить далі.

— Забери його, — сказав він, протягуючи їй дитину. — Винеси його звідси. Тут пахне смертю. Він не повинен це відчувати.

Еліза обережно взяла згорток. Хлопчик був несподівано теплим і важким, набагато важчим, ніж здавалося на перший погляд. Він все ще тихо скиглив, ворушачи крихітними, наче пелюстки, пальчиками, які визирали з-під м'якої пелюшки. Його обличчя було зморшкуватим і червоним від щойно пережитого болю народження, а на голові виднілося пасмо темного волосся — такого ж, як у Адріана.

— Ходімо, його потрібно погодувати, — відразу за Елізою вийшла медсестра.

Еліза притиснула його до своїх грудей, і раптом, попри весь жах у кімнаті, попри запах крові та смерті, вона відчула дивний, потужний поштовх глибоко всередині. Це не був холодний розрахунок партнерки чи страх коханки. Це була хвиля первісної, ніжної теплоти, яка накрила її, змиваючи всі бар'єри.

Ця маленька істота була єдиним невинним створінням у цьому домі тіней. Він не вибирав бути Кавальєрі, він не вибирав народитися ціною життя матері. Він був просто дитиною, яка потребувала захисту.

— Ти ще такий маленький, а вже сильний, — прошепотіла вона так тихо, що почув лише хлопчик, йдучи коридором. — Твоя мати не любила мене, і в неї були всі причини на те. Але вона дала тобі життя, щоб ти став кимось більшим, ніж просто відлунням імені свого батька.