Розділ 43. Кров і золото

Еліза витягла маленьке срібне люстерко. Їй потрібно було заземлитися. У відображенні вона побачила жінку з ідеальним макіяжем, у розкішній сукні, яка щойно пила шампанське з медіамагнатами, а тепер стояла посеред хаосу. Цей контраст був майже гротескним. Вона виглядала як чужорідне тіло в цьому домі, де повітря раптом просочилося панікою.

Та коли клала люстерко назад, то почула якесь тихе клацання в її сумці. Вона знову занурила руку. Відчула, як пальці натрапили на щось холодне й гостре. Флешка?

Еліза точно знала, що не брала з собою нічого такого. А єдині хто стояв біля неї близько це Адріан, Габріель і… Дейра. 

Вона вже збиралася непомітно витягнути знахідку, як раптом побачила, що до неї йде Адріан. 

Його обличчя, зазвичай суворе й непроникне, тепер було сірим, а очі дикими. У руці він стискав телефон так, ніби хотів розчавити корпус.

— Елізо! — його голос зірвався на хрип.

— Що сталося? Адріане, ти мене лякаєш... — вона інстинктивно притиснула сумочку до грудей, ховаючи таємницю.

— Вікторія. Вона народжує. Почалося, — він схопив її за лікоть і буквально потягнув до ліфта.

Еліза нахмурилася, відчуваючи, як всередині підіймається хвиля скепсису.

Вікторія вже двічі за цей місяць «вмирала» від переймів. Це може бути черговий блеф, щоб повернути його в ліжко.

Адріан різко зупинився і розвернув її до себе. Його дихання було уривчастим, а на лобі виступив піт.

— Мені дзвонив лікар Вальді. Він сказав, що між переймами сім хвилин, щоб воно в біса не означало. 

Еліза здригнулася. Вона ніколи не бачила Адріана таким... безпорадним. Людина, яка щойно холоднокровно «продала» Дейру власному батьку, зараз тремтіла від страху за жінку, яку, здавалося, давно перестав кохати.

— Ще ж півтора місяця, Адріане... — прошепотіла Еліза, вчепившись у ручку дверей машини, коли вони почали рухатися. — Це занадто рано.

— Я знаю! — гаркнув він, пролітаючи на червоне. — Вальді каже, що відшарування почалося раптово. Вона впала в оранжереї.

Коли вони залетіли до маєтку, будинок зустрів їх не криками, а важкою, стерильною тишою, яку розрізав лише передзвін медичних інструментів. У спальні Вікторії було занадто яскраво від додаткових ламп.

Адріан кинувся до лікаря Вальді, який стояв біля вікна, вивчаючи якісь монітори. Еліза ж повільно підійшла до ліжка.

Вікторія виглядала крихкою. Її шкіра стала майже прозорою, а величезний живіт здавався чужорідним на фоні її виснаженого тіла. Вона не кричала, лише тихо стогнала, вчепившись у простирадла. Пологи були важкими, виснажливими, але перейми ще не увійшли в активну фазу, даючи їй короткі хвилини болісного перепочинку.

Адріан відійшов у куток з Вальді, вони запекло щось обговорювали пошепки, розглядаючи знімки УЗД. Еліза залишилася біля ліжка сама. Вона подала Вікторії склянку з водою, але та відштовхнула її руку. Очі Вікторії були затуманені, погляд блукав по стелі.

— Він прийшов за нею... — прохрипіла Вікторія, хапаючи Елізу за зап’ястя. Її пальці були гарячими, наче в лихоманці. — Попіл... він скрізь. Адріане, скажи їй, що попіл не відмивається.

— Вікторіє, це я, Еліза. Випий води, — м’яко сказала вона, але всередині все стислося.

— Ти не розумієш... — Вікторія почала марити, її голос став тонким, майже дитячим. — Море в Марселі було чорним того дня. Вона не хотіла... Вона знала. Срібна монета під язиком... щоб переправитися через річку. Вони всі чекають.

Еліза напружилася. Вона не розуміла, про що говорить Вікторія, але ці слова про Марсель, попіл і жінку… звучали як сповідь людини, що стоїть на порозі іншого світу. Це було схоже на якесь марення.

— Лікарю! — покликала Еліза, обертаючись до Вальді. — Вона марить. Вона говорить якісь дивні речі про Марсель і монети. Можливо, це шок?

Вальді підійшов, швидко перевірив зіниці Вікторії та тиск. Він обмінявся швидким поглядом з Адріаном, у якому прочитувалася тривога, але Елізі відповів професійно спокійно:

— Все гаразд, Елізо. При передчасних пологах і такому болючому синдромі мозок часто включає захисні механізми. Це просто галюцинації від виснаження. Не звертайте уваги.

Раптом Вікторія вигнулася від нового, потужного спалаху болю. Її крик розірвав тишу кімнати.

— Почалося! — скомандував Вальді. — Адріане, вийди. Ти надто зараз схвильований. Елізо, залишся, тримай її за руку, вона має на чомусь фокусуватися!

Адріана виставили за двері. Еліза опинилася в епіцентрі біологічного кошмару. Вона стискала руку жінки, яка її ненавиділа, і слухала, як між переймами Вікторія продовжує шепотіти:

— Не давай йому... не давай Адріану відкрити... там не золото... там кістки...

Еліза зблідла. Вона дивилася на Вальді, але той був зайнятий. Пологи ставали критичними.

Народження відбулося раптово, на піку болю, який, здавалося, мав розірвати Вікторію навпіл. Еліза відчувала, як кістки її власної долоні хрустять під залізною хваткою Вікторії. Біль у руці був настільки гострим, що в якийсь момент Еліза перестала розуміти, де закінчується її тіло і починається чуже страждання.

А потім тиша. Коротка, дзвінка секунда, яку розірвав тонкий, пронизливий крик.

Все навколо перетворилося на розфокусований туман. Еліза бачила лише спалахи: білі халати, блиск сталі, метушня акушерок. Професор Вальді щось голосно скомандував, і в цей момент двері розчинилися. Адріан влетів у кімнату. Його очі були налитими кров'ю від напруги, а на обличчі застигла божевільна, майже дика радість.

— Хлопчик! — вигукнула акушерка.

Всі і так це знали…

Адріан тремтячими руками взяв затискач. Еліза спостерігала, як він перерізає пуповину — останній зв’язок дитини з жінкою, яка щойно ледь не віддала життя за цей момент. Дитина кричала дедалі гучніше, заповнюючи простір життям, якого тут так бракувало.

— Все добре... все добре, — повторювала Еліза до Вікторії, а може до себе. 

Немовля, загорнуте в білосніжну пелюшку, поклали Вікторії на груди. Вона на мить розплющила очі. Погляд був мутним, немов затягнутим молочною плівкою. Вона не всміхнулася. Вона навіть не торкнулася сина.