Розділ 40. Троянди з чорною стрічкою

Вже надвечір Еліза отримала квіти. Криваво-червоні троянди, перетягнуті чорною мереживною стрічкою, наче траурним вінком. Всередині була записка від Адріана: сухі координати місця та безапеляційна вказівка щодо дрес-коду. Знову гра. Але чому він не прийшов особисто? Чому прислав квіти замість себе?

До місця призначення Еліза їхала в задушливій тиші під наглядом мовчазного Стефана.

— Ти був з ним цілий день? — запитала вона, вдивляючись у потилицю охоронця.

Стефан навіть не поворухнувся, зосереджений на дорозі.

— Він був з цією... Дейрою, так? — голос здригнувся, і знову у відповідь лише шурхіт шин по асфальту.

Всередині розливалася гіркота. Ревнощі виїдали її зсередини, наче черв’яки соковите яблуко. Її замінять. Скоро, зовсім скоро. І навіть ця золотиста сукня, що облягала тіло мов друга шкіра, не могла змити огидного передчуття непотрібності.

Коли автомобіль зупинився, Еліза вже тягнулася до ручки, але голос Стефана змусив її завмерти:

— Коли відповідь приходить занадто швидко, варто запитати: а чи було питання?

Вона кліпнула, не розуміючи, чи це порада, чи застереження. Але спитати не встигла, Стефан уже стояв біля дверей, відчиняючи їх із професійною байдужістю.

Розкішний зал зустрів її блиском кришталю та шепотом дорогого шовку. За останні місяці вона бачила десятки таких вечорів. Те, що колись здавалося нечуваною розкішшю, тепер виглядало як позолочена клітка.

Марко Росс виник поруч майже миттєво, його погляд хижо ковзнув по її постаті.

— Ви, як завжди, чарівна, — промовив він, проте підійти ближче не наважився.

Еліза лише коротко усміхнулася, гарячково шукаючи очима Адріана. Або ту білявку. Інтуїція кричала: вона теж тут.

— Ваша ідея з прямим ефіром на митниці... це було зухвало, — Марко зробив крок убік, помітивши її неуважність, але в його очах спалахнуло щире захоплення. — Ви подарували мені рейтинг року, люба.

Адріан відправив її сюди саму. Це був жест довіри, який вона відчула десь глибоко під ребрами, всупереч ревнощам. Він дозволив їй бути самостійною фігурою на цій шахівниці.

— Звучить так, наче для вас це було корисніше, ніж для нас, — Еліза розтягнула губи в холодній світській посмішці.

Марко розсміявся, схиляючи голову в поклоні.

— Адріан багато чому вас навчив.

— Багато чому, але не всього, — пролунав збоку низький, вібруючий голос, від якого повітря в залі наче застигло.

Вони обернулися одночасно. Габріель Аркес. Його костюм був бездоганним, але не він привертав увагу. Очі — ось де був справжній холод. Лід, що не танув десятиліттями.

— Пане Аркес, — Марко миттєво зблід, а Еліза лише мовчки вдивлялася в цю разючу, майже болісну схожість з Адріаном.

Габріель зробив лише один крок, але він ніби окупував увесь її особистий простір.

— Пане Росс, думаю, ваша бесіда вичерпала себе, — він кинув на Марко короткий погляд, і Елізі стало фізично холодно.

Росс був на рівні з Адріаном, але Габріель... він був над ними. Якщо «Онікс» — це система Адріана, то Габріель був тією силою, що дозволяла цій системі існувати. Альфа серед вовків.

— Нарешті ми самі, — промовив Габріель, коли Росс майже втік.

— Нарешті? — Еліза підняла підборіддя, тамуючи тремтіння в руках.

— Я давно хотів препарувати вашу цікавість, Елізо. Подивитися, що стоїть за цим золотим блиском.

— І про що ж ви хочете поговорити?

Габріель нахилився трохи ближче, так що вона відчула аромат його важкого парфуму.

— Про ваші амбіції. Скажіть, вам справді подобається задовольнятися крихтами з панського столу, коли ви могли б володіти всім бенкетом? Чи зручно вам бути тінню Адріана, знаючи, що сонце завжди світить комусь іншому?

Еліза не відповіла. Горло пересохло. Саме в цей момент поруч опинився офіціант, і вона майже вихопила келих шампанського, аби лише не видати свій страх перед людиною, яка бачила її наскрізь.

Габріель не зводив з неї очей. Його тиск був майже відчутним фізично — він чекав, що вона зламається під вагою його авторитету.

— Ви вважаєте, що я задовольняюся малим? — Еліза нарешті зробила ковток шампанського, хоча воно здалося їй гірким, як полин. — Дивно чути це від людини, яка бачить лише верхівку айсберга. Ви дивитеся на мене і бачите сукню, діаманти й місце поруч із вашим сином. Але Адріан... він побачив те, що було приховано під шарами попелу, коли я була лише тінню у власному житті. Він не просто «знайшов» мене. Він вивів мене на світло, коли інші навіть не помічали моєї присутності.

Вона говорила впевнено, хоча всередині все кричало від образи. Ревнощі до Дейри, відчуття покинутості через те, що він прислав її сюди саму — усе це навалювалося важким каменем. Але перед Габріелем вона не могла дозволити собі слабкості.

Габріель ледь помітно схилив голову набік. У його погляді промайнуло щось схоже на хижий інтерес.

— Вистежити поранену здобич у темряві — це інстинкт мисливця, а не акт милосердя, — його голос став ще тихішим, небезпечнішим. — І що ж такого особливого ви знайшли в ньому, Елізо? Окрім його прізвища та влади, яку він дарує вам у тимчасове користування?

Еліза випрямила спину. Вона відчула, як страх відступає, поступаючись місцем гострій, як лезо, гордості.

— Те, чого не знайшли в ньому ви, — спокійно відповіла вона, дивлячись прямо в його «крижані» очі. — Його душу.

Вона зробила крок убік, елегантно розвертаючись, щоб завершити цю виснажливу розмову. Це була її маленька перемога над Альфою. Але тріумф тривав лише секунду.

Важкі двері зали розчинилися.

Еліза затамувала подих. По залу прокотився ледь чутний шепіт, і вона мимоволі повернула голову. У світлі софітів з’явився Адріан. Він виглядав нищівно красивим, владним і... не сам. Поруч із ним, тримаючи його під руку, йшла Дейра. Білявка сяяла, її впевненість була майже викликаючою, а те, як Адріан схилився до неї, щось тихо промовивши, стало для Елізи останнім ударом.

Серце наче скляна ваза впало на мармурову підлогу і розлетілося на тисячу гострих уламків. Світ навколо зблід. Еліза не бачила розкішного залу, не відчувала погляду Габріеля, що застиг за її спиною. Вона бачила лише його. Його і ту, що тепер займала її місце.