Розділ 37. Подвійна гра

Еліза сиділа за робочим столом, втупившись у монітор, але цифри логістики розпливалися перед очима. Вона щойно отримала коротке, зашифроване повідомлення через один із "брудних" каналів Яна. «Живий. У безпеці. Не шукай». Полегшення накрило її теплою хвилею. Ян втік. Він виявився хитрішим, ніж вона думала. Тепер головне — не видати себе, бо Адріан уже взяв його слід, і його мисливські пси нишпорять по всій окрузі.

Раптом на її робочий монітор прийшло сповіщення від внутрішньої системи безпеки, яка моніторила активність поліції навколо активів Кавальєрі. Еліза відкрила прихований файл і відчула, як холодок пробіг по спині.

Це був запит від Моро. Але не на Адріана. І не на неї.

Об’єкт запиту: Вікторія Кавальєрі (до шлюбу — д'Евре).

Причина: Перевірка зв’язків із марсельськими угрупованнями у справі про ненавмисне вбивство (архівна справа 7-річної давнини).

Моро знайшов слабке місце. Він почав копати під Вікторію, сподіваючись, що загроза в’язниці для вагітної жінки змусить її заговорити про Адріана. 

Еліза застигла, дивлячись на екран. Вона завагалася. У неї було два варіанти.

Перший: Промовчати. Дозволити Моро знищити Вікторію. Якщо дружину заарештують, Адріан буде розлючений, але Вікторія зникне з її життя назавжди.

Другий: Врятувати Вікторію. Використати свої нові знання в «Оніксі», щоб стерти сліди Моро або попередити Адріана.

І Еліза вже знала правильний варіант. 

— Адріане, — почала вона, зважуючи кожне слово. — Я бачила дивну активність навколо рахунків Вікторії. Типу... хтось зовнішній намагається отримати доступ до її старих марсельських архівів.

Адріан підійшов до неї ззаду, його руки лягли на її плечі, злегка стискаючи м’язи.

— Ти знову рятуєш мою репутацію, Елізо? — прошепотів він, нахилившись до її вуха. — Я бачив сповіщення про архіви Вікторії. Моро почав грати брудно.

Еліза обернулася в його обіймах, закинувши голову назад і видихнула. Звісно він бачив сповіщення, але потім зʼявилося інше відчуття. 

— Якась нова перевірка? — примружилась вона.

— Ні, — Адріан коротко усміхнувся. — Моро не вперше посилає такі запити, тому я заблокував усі можливі доступи до інформації.

Еліза ледь чутно видихнула. 

— Але якби була, то ти б її відмінно пройшла, — Адріан підморгнув. — Більшість на твоєму місці підштовхнули б її до прірви, щоб звільнити крісло поруч зі мною.

— Крісло поруч із тобою занадто гаряче, — Еліза знову примружилася, торкнувшись кінчиками пальців його щетини. — Мені більше подобається стояти за твоєю спиною. Там безпечніше... і кращий огляд.

— Огляд на що? — він притягнув її ближче, його голос став нижчим, з виразним підтоном пристрасті. — На мої помилки?

— На твою потилицю, — вона кокетливо посміхнулася. — Хоча іноді ти буваєш досить переконливим і з іншого ракурсу.

Адріан тихо засміявся, нахиляючись для поцілунку. Його губи ледь торкнулися її, коли пролунав короткий сигнал інтеркома. Він роздратовано видихнув, не відпускаючи Елізу.

— Так, — кинув він у мікрофон, не зводячи лукавого погляду з її губ.

— Пане Кавальєрі, — пролунав голос секретарки. — До вас прийшли. Дуже наполягають на зустрічі.

Адріан провів рукою по талії Елізи, притискаючи її до себе ще міцніше. Його погляд обіцяв їй продовження, яке не мало нічого спільного з роботою.

— Скажіть, що я зайнятий. Дуже зайнятий. І не буду вільний найближчу годину... або дві.

— Пане... це Дейра, — голос секретарки здригнувся.

Еліза застигла, дивлячись на Адріана. Його раптова зміна — від палкого коханця до крижаної статуї — була настільки різкою, що в неї перехопило подих. Його погляд, що щойно обіцяв їй рай, тепер був спрямований у порожнечу, повний холодної, майже тваринної напруги.

— Дейра? — перепитав він, і в його голосі почулося щось, чого Еліза ніколи раніше не чула.

Він повільно відсторонився від Елізи. Його руки, що щойно пестили її талію, безвільно опустилися. Лукава посмішка зникла, наче її ніколи й не було. 

— Дейра, — повторила секретарка через інтерком. — Вона каже, що це... терміново.

Еліза відчула, як у грудях закипає лють, змішана з гірким розчаруванням. Дейра. Ім’я звучало як постріл. Вона бачила, як Адріан реагує. Це не був страх перед поліцією чи конкурентами. Це було щось інше, що їй дуже не сподобалося. 

— Дейра... — прошепотіла Еліза, і її голос затремтів. — Хто це, Адріане? Твоя... нова «муза»?

Він нарешті подивився на неї, але в його очах не було колишньої теплоти.

— Ти знаєш, що я не тримаю «муз». Це... сімейне питання. Дуже особисте.

— Сімейне? — вона гірко всміхнулася. В Адріана не було сестри. Вона це точно знала. — Ти щойно збирався провести зі мною «годину або дві» на робочому місці. А тепер з’являється якась Дейра, і ти забуваєш про це? Це і є твоє «партнерство», Адріане?

— Елізо! — його голос став смертельно небезпечним. — Не смій зі мною так говорити. Ти маєш права вимагати від мене пояснень. Але зараз ти повинна піти. Зрозуміла?

Він зробив крок до неї, і в його постаті була така загроза, що Еліза мимоволі зробила крок назад. Вона зрозуміла: Дейра — це хтось, про кого вона не мала знати. Це таємна кімната в його душі, куди їй зась.

— Зрозуміла, — тихо відповіла вона, збираючи документи з його столу.

Вона проходила повз нього, і він навіть не глянув у її бік. Еліза не залишить це просто так.

Виходячи в приймальню, вона очікувала побачити когось страшного, але замість цього зустріла молоду дівчину зі світло-русявим волоссям і карими, наївними очима. На дівчині було трохи зім’яте пальто. Очевидно, вона поспішала. Вона виглядала милою.

«Вона цілком могла б замінити мене», — промайнула думка.

Від автора: 

Дейра