Розділ 36. Оксамитова пастка

Наступного ранку Вікторія зробила те, чого від неї врешті було варто очікувати. Та варто зізнатися це не в її характері, хоча жінка, яка може втратити все, здатна на багато.

Вона прийшла до Елізи першою. Вікторія запросила її на сніданок у «Зимовий сад» — скляну ротонду, наповнену рідкісними орхідеями.

Вікторія виглядала бездоганно: шовкова сукня кольору слонової кістки, ідеальна укладка, жодного сліду вчорашньої істерики. Вона розливала дорогий чай у порцелянові чашки з таким спокоєм, ніби вони були найкращими подругами.

— Я хотіла подякувати тобі за вчорашнє, Елізо, — почала Вікторія, плавно підсуваючи чашку. — Ти проявила дивовижну... витримку. 

— Я просто зробила те, що було потрібно для загального спокою, — обережно відповіла Еліза, відчуваючи, як за кожним словом Вікторії ховається подвійне дно.

— Так, спокій — це головне. Саме тому я прийняла рішення, — Вікторія м'яко торкнулася свого живота. — Я не хочу лікарень. Всі ці казенні стіни, чужі руки... Я буду народжувати тут, у маєтку. Вдома. Це традиція моєї родини — народжувати спадкоємців там, де вони будуть жити.

Еліза ледь не поперхнулася чаєм. В її сімʼї пологи проходили важко. І майже завжди все закінчувалося кесарівським розтином. Лікарі говорили то таз за вузький, то ще через щось. Тому для неї ця тема була тригером. 

— Вікторіє, це занадто ризиковано. У тебе був спазм лише вчора. Тобі потрібне професійне обладнання, реанімація під рукою. Народжувати вдома в сучасному світі — це гра зі смертю.

— О, і ти туди ж, — Вікторія поблажливо посміхнулася, і в її погляді промайнула та сама впертість, яку не міг зламати навіть Адріан. Гормони, мабуть. — Я відчуваю, що так буде правильно. Мій організм знає, що робити.

Вона замовкла на мить, уважно вивчаючи обличчя Елізи крізь пару чаю.

— Але давай про тебе. Ти так багато часу присвячуєш «Оніксу», справам Адріана... Скажи мені чесно, Елізо, ти коли-небудь думала про справжнє щастя?

— Що ти маєш на увазі під «справжнім щастям»? — запитала Еліза, напружуючись.

— Ну, знаєш... Те, що є в інших жінок. Весілля, де ти — єдина і головна. Власний дім, де не треба ділити чоловіка з його минулим. Дитина, яка носить прізвище батька не тому, що він так «дозволив», а тому, що ви — законна сім'я.

Вікторія нахилилася трохи ближче, її голос став солодким, як патока.

— Ти ж розумна дівчина. Ти розумієш, що з Адріаном цього ніколи не буде. Він може довіряти тобі коди від сейфів, може брати тебе на ділові зустрічі, навіть кохати тебе в пориві пристрасті... Але він ніколи не зробить тебе пані Кавальєрі. Для нього ти — ідеальний інструмент. А інструменти не ведуть до вівтаря.

Еліза мовчала, відчуваючи, як слова Вікторії влучають у найболючіші місця. Це була правда, яку вона сама собі зізналася вчора вночі.

— Ти хочеш дитину, Елізо? — раптом запитала Вікторія. — Хочеш почути, як він каже тобі, що ти — мати його спадкоємця? Поглянь на мене. Навіть я, маючи обручку і дитину під серцем, змушена виборювати його увагу. А що чекає на тебе через п'ять років? Десять? Коли з'явиться нова «талановита галеристка»?

— Ти намагаєшся мене залякати чи пожаліти? — холодно запитала Еліза.

— Я намагаюся відкрити тобі очі, — Вікторія відкинулася на спинку крісла. — Ти витрачаєш свою молодість на те, щоб будувати чужу імперію. Ти для нього — вигідна інвестиція. А коханка — це посада, з якої рано чи пізно звільняють. Подумай, чи не краще було б мати щось своє... справжнє. Поки ти ще не застрягла в цьому болоті надто глибоко.

Еліза дивилася на розкішну жінку навпроти. Вікторія не просто натякала на її статус — вона намагалася посіяти зерно сумніву, яке б змусило Елізу помилитися, зробити необачний крок або зрадити Адріана заради ілюзорного «щастя».

— Дякую за турботу, Вікторіє, — Еліза повільно встала. — Але моє щастя — це моя справа. А щодо пологів удома... Я все ж сподіваюся, що Адріан виявиться переконливішим за мене. Бо якщо щось піде не так, це «болото», як ти кажеш, поглине нас усіх.

Вона вийшла із саду, відчуваючи, як у грудях закипає лють. Вікторія вдарила влучно. Але Еліза знала: якщо дружина почала такі розмови, значить, вона відчуває, що програє. Це добре чи погано? Саме на це питання потрібно відповісти Елізи глибоко в своєму серці...