Розділ 35. Заручниця в шовку? Чи не правильний вибір…

Адріан увійшов до спальні дружини без стуку. У повітрі стояв аромат дорогих ліків та важких парфумів Вікторії. Вона напівлежала в ліжку, обкладена шовковими подушками, з книгою в руках, яку, очевидно, не читала вже годину.

Він почав роздягатися мовчки. Скинув піджак на крісло, розстебнув запонки. Вікторія спостерігала за кожним його рухом. Вона знала: за всіма законами їхнього дивного трикутника, він мав бути зараз у крилі Елізи. Вона бачила їх в кабінеті — те, як він схилявся над нею, як ділив із нею цифри, що пахли великою кров’ю.

— Я думала, «робота» затримає тебе до ранку, — тихо сказала Вікторія.

— Як бачиш, я тут, — Адріан кинув сорочку і залишився в самих штанах. Його спина, поцяткована ледь помітними шрамами, була напружена, як струна.

— Дивно, — вона закрила книгу і з ревнощами в словах добавила. — Ти ж так прагнув бути там. З нею. Вона ж тепер твій «фундамент».

— Еліза розумніша, ніж ти думаєш, — відрізав він, не повертаючись. — Вона нагадала мені, де моє місце сьогодні.

Вікторія гірко всміхнулася.

— То вона тепер ще й розпоряджається твоїм графіком? Ти забагато ставиш на свою коханку, Адріане. Вона грає в партнерство, але втече, щойно запахне смаленим. Вона не з нашого світу.

Адріан проігнорував це. Вікторія відчувала, що втрачає чоловіка. Еліза не просто стала коханкою для нього. І нехай вона не стане дружиною, але стане тією кому він розкаже все своє життя. 

— Ти жодного разу не торкнувся мене після того, як зустрів цю… Елізу, — прошепотіла вона, і в її голосі, як лезо, прорізалася ревність. — Але подивися на мене зараз, Адріане. Після тієї ночі я ношу твою дитину. Хіба це не знак? Хіба цей син — не доказ того, що настав час позбутися Елізи й усього, що з нею пов’язано? Вона — випадкова помилка, а він — наше майбутнє!

Він знав, що рано чи пізно цей нарив мав лопнути. І зараз був ідеальний момент, щоб усе випалити. Гормони брали своє, позбавляючи її останніх крапель стриманості.

Адріан повільно розвернувся. Його очі були порожніми й холодними, як дула пістолета, спрямовані точно в ціль.

— Вона — єдина в цьому домі, хто не намагається маніпулювати мною через «передчасні пологи», — голос Адріана був рівним, від чого ставало ще моторошніше. — Твоя думка про мої активи цікавила мене сім років тому. Зараз ти для мене — лише жінка, яка виношує мою дитину. Я занадто довго чекав на цього хлопчика, щоб дозволити тобі псувати момент своїми інтригами. Він — єдине вартісне, що ти мені дала.

Вікторія відчула, як у грудях запекло. Вона була донькою дона, жінкою, чия родина десятиліттями контролювала порти Марселя. Вона була частиною системи ще до того, як Адріан навчився відмивати перший мільйон.

— Ти досі караєш мене, — прошепотіла вона, і її голос затремтів. — Кожного дня. Кожною новою жінкою в цьому маєтку.

— Я не караю тебе. Я просто пам’ятаю, — він підійшов до ліжка і сів на край, дивлячись на неї зверху вниз.

— Я не вірила в ті чутки! — раптом вигукнула Вікторія, і сльози нарешті прорвалися. — Тоді… сім років тому, Адріане! Я не вірила… Мені було двадцять! Мої інформатори казали, що це просто шум, спроба залякати твою родину. Хто міг подумати, що на твою матір справді готують замах? Я не хотіла, щоб ти зривався з контракту в Сінгапурі через порожні плітки... Я хотіла як краще, але я помилилася… всього лиш раз і ти через це ти ненавидиш мене.

Адріан не хотів згадувати те, що сталося сім років тому. Він не хотів згадувати той дзвінок, де йому сповістили, що його матір померла. А єдина жінка, яка в нього залишилась, знала про це все і не повідомила йому. Пройшло сім років, а від цієї зради досі пекло в грудях.

Адріан нахилився до неї так близько, що вона відчула холод, який виходив від нього.

— Ти не помилилася, — його голос став по-справжньому крижаним. — Ти зробила вибір. Свідомий, розрахунковий вибір між життям моєї матері та цифрами на рахунку. Іронія в тому, Вікторіє, що та ж сама куля, яку ти дозволила випустити, забрала і твого батька. Ти хотіла врятувати статки, а натомість зробила себе сиротою. Без мене ти — ніхто. І ти це знаєш краще за будь-кого.

Адріан важко видихнув. Він не хотів, щоб все так було. Не хотів поводитися з нею так жорстоко, але не міг по іншому. 

— І Вікторіє, — він підійняв очі до неї і тихо заговорив жорстокі слова. — Ніколи — чуєш? — ніколи не намагайся аналізувати мою близькість з іншими жінками. Ти втратила право на моє серце в той момент, коли в морзі мені сказали, що від неї не залишилося нічого, що можна було б поховати.

Вікторія заридала, закриваючи обличчя руками. Це була їхня правда. Вона зрадила його не в ліжку. Вона зрадила його кров. І те, що він прийшов сьогодні до неї, було не актом любові, а витонченим нагадуванням: він тут лише тому, що так порадила Еліза.

Він замовк, дивлячись на те, як її тіло здригалося. Його погляд опустився до її живота.

«Досить, Адріане. Ти налякаєш його. Він не має відчувати лють», — промайнуло в думках. Його серце на мить відігрілося від усвідомлення: скоро в цих стінах лунатиме плач його сина. Спадкоємця, якого він уже любив понад усе, попри те, хто його мати.

Він повільно простягнув руку і майже невагомо провів пальцями по її щоці, витираючи сльозу. Жест був схожий на ласку, але голос спочатку залишався сталевим. Проте, відчувши під пальцями тремтіння її шкіри та гарячу вологу, Адріан на мить завагався. У грудях наче щось кольнуло — короткий, забутий імпульс жалю, який він роками випалював у собі.

— Перестань, Вікторіє, — мовив він, але вона не зреагувала, лише продовжувала дивитися в порожнечу розбитим поглядом.

Він зітхнув, і цей звук був уже не роздратованим, а втомленим. Його долоня затрималася на її обличчі, великий палець майже ніжно окреслив лінію її підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Будь ласка… досить, — його голос здригнувся, втрачаючи металевий відблиск. — Досить стресу. Тобі не можна нервувати. Наш син не повинен страждати через старі гріхи чи твої нові ревнощі. Твій єдиний вибір зараз — це спокій заради нього.