Розділ 31.2

— Ви помиляєтеся, капітане, — Еліза повільно підняла голову.

Усередині в неї все крижаніло. Кожен вдих давався з болем, наче легені заповнилися гострим склом. Вона бачила обличчя Моро і чітко, до нудоти зрозуміла: це пастка. Адріан навмисно залишив її одну, навмисно дав йому шанс підійти так близько. Моро не просто опинився тут. Його привели сюди невидимі нитки Адріана, щоб подивитися, чи зламається вона, чи стане частиною його хижої зграї.

Її пальці, що стискали край сукні, зрадницьки тремтіли, і вона до болю вчепилася нігтями в долоні, щоб зупинити цю слабкість. Холодний піт проступив уздовж хребта, але в очах спалахнув той самий вогонь, який Адріан так прагнув у ній розбудити. Вогонь загнаної в кут істоти, яка вирішила не помирати.

— У мене в руках не докази, а... запрошення на нову виставку.

Вона діяла блискавично, на інстинктах. Поки Моро намагався усвідомити її тон, вона вихопила з сейфа папери, замінила їх на флешку і з різким, фінальним кліком замкнула дверцята. Вона знала: Моро ні за що не вгадав би код. Це була її єдина перевага, її крихкий щит.

Еліза різко розвернулася до капітана. Її сукня розлетілася, як крила хижого птаха, хоча коліна під тонкою тканиною ледь не підкошувалися.

— Я не знаю, чого ви тут шукаєте, — голос її прозвучав неочікувано сталево, хоча серце гатило в ребра так гучно, що, здавалося, Моро має це чути. — Але це приватний захід. І ви не маєте права мене тут затримувати, тим більше — заважати моїй роботі.

Вона дістала телефон. Її рука все ще ледь помітно ходила ходором, але погляд був невідривним і жорстким. Вона швидко набрала номер.

— Охорона! Терміново до VIP-ложі! Інспектор Моро намагається проникнути до приватної власності та залякує гостей!

Моро застиг. Він бачив її блідість, бачив, як пульсує жилка на її шиї, але не очікував, що ця «овечка» здатна на таку відверту, агресивну атаку. Через кілька секунд до ложі увірвалися двоє охоронців Адріана.

— Що тут відбувається? — запитав один із них, оглядаючи простір.

— Цей чоловік... — Еліза вказала на Моро. Вона відчула, як її починає бити дрібний озноб, і майстерно вплела це у свою гру. Вона зробила вигляд, що тремтить від переляку, хоча насправді це був пік її внутрішнього напруження. — Він напав на мене! Я саме хотіла покласти документи до сейфа, а він вискочив і почав погрожувати!

Вона сама чула, наскільки безглуздо і дурно звучить ця брехня. Вона була очевидною, майже абсурдною. Але в цьому і полягала її жорстокість: Еліза розуміла, що в цьому домі слово капітана не варте нічого проти її слова. Вона нищила його просто тому, що могла.

Моро подивився на неї, і в його очах була чиста ненависть, змішана з гіркою повагою. Тепер він бачив у ній не жертву, а гідного ворога.

— Вона бреше! Це вона...

— Проводьте капітана, — пролунав спокійний, владний голос.

Адріан стояв у дверях. Його маска була незворушною, але очі світилися тріумфом. Він бачив усе: і її страх, і її вибір. Охоронці схопили Моро за руки. Коли його виводили, він кинув останній погляд на Елізу:

— Тепер ти одна з них, — процідив Моро, востаннє глянувши на неї з сумішшю огиди та жалю. — І я це доведу.

Коли двері за ним зачинилися, Адріан повільно, майже по-котячому, підійшов до Елізи. Вона все ще стояла, притулившись до холодної стіни. Її плечі здригалися — вона продовжувала свою гру в «тремтячу овечку», але тепер це було не для охорони, а щоб приховати справжній озноб від усвідомлення того, у що вона влипла.

— Ти молодець, — голос Адріана був тихим, але в ньому вібрирувала небезпечна, майже батьківська гордість. — Ти пройшла тест.

Він простягнув руку і обережно зняв з неї маску. Еліза не підняла очей. Адріан торкнувся її підборіддя, змушуючи подивитися на нього.

— Хочеш дізнатися, хто ще сьогодні був у цій ложі?

— Хто? — її голос прозвучав глухо.

Адріан нахилився до її вуха, обпалюючи диханням:

— Я. Я був тут увесь час. Сховався в тіні, щоб побачити, на що ти здатна, коли тебе притиснуть до стіни. І знаєш що? Ти мене не розчарувала.

Він дістав з кишені невеликий пристрій, де була трансляція відео. 

— У цій кімнаті приховані камери. Я бачив кожен твій рух. Твою безглузду, але геніальну брехню Моро. Твою швидкість. Твою готовність стати на мій бік.

Він відкинув свою темну маску на стіл. Без неї його обличчя виглядало жорстоким і водночас тріумфальним.

— Ласкаво просимо до моєї імперії, Елізо. Тепер ти не просто частина мого світу. Ти — його фундамент. І шляху назад у тебе немає.

Він простягнув їй руку, але Еліза не поспішала її брати. Вона дивилася на його долоню, потім на папери, які все ще стискала в пальцях. Вона розуміла: щойно вона остаточно продала свою душу. Але замість очікуваного жаху відчула дике, збочене полегшення — принаймні, вона більше не була самотньою в цьому пеклі.

— Це справді було так необхідно? — запитала вона тихо.

Її голос прозвучав не покірно, а різко, з явним відтінком образи. Вона дивилася на нього з болем, який Адріан відчув фізично, наче удар під дих. Це був тон жінки, яку підставили в надії на довіру.

Адріан застиг. Його внутрішній звір, який вимагав контролю і дистанції, раптом зіткнувся з чимось сильнішим. Він боровся з бажанням притягнути її до себе і водночас виштовхнути з цієї кімнати, щоб врятувати її від самого себе. Він нікого не мав підпускати так близько, але вона вже була під шкірою, у самій крові.

— Світ, у якому я живу, не прощає помилок, Елізо, — сказав він, і в його голосі вперше прозвучала ледь помітна вібрація — його спосіб вибачитися за все. За цей тест, за страх і за те, що сталося в кімнаті номер чотири. — Те, що я зробив... і те, що сталося раніше... це було жорстоко. Але необхідно, щоб ти вижила поруч зі мною.

Він дивився на неї, і в глибині його зіниць ховався відчай. Адріан розумів: кожна така перемога робить її сильнішою, але водночас віддаляє її від тієї світлої дівчини, яку він полюбив. І ця втрата… втрата її душі — могла стати найбільшою поразкою в його житті.