Розділ 31. Тіні маскараду

Маєток Кавальєрі потопав у вогнях і звуках оркестру. Сотні гостей у вишуканих масках — золотих птахів, порцелянових ляльок та хижих звірів — створювали ілюзію безпечного свята. Але для Елізи це був театр абсурду.

Вона була вдягнена в сукню кольору густої крові, яку вибрав Адріан. Обтислий корсет змушував тримати спину ідеально рівно, а важкий шлейф тягнувся за нею, наче шлейф її гріхів. Її обличчя приховувала тонка мереживна маска, що залишала відкритими лише очі, повні тривоги.

Адріан тримав її за руку так міцно, ніби вона була його найдорожчим трофеєм. Він сяяв, приймаючи вітання, але його пальці час від часу власницьки стискали її лікоть.

— Посміхайся, люба, — прошепотів він їй на вухо, і його подих обпік шкіру. — Сьогодні ти не просто господиня. Ти — мій підпис під цією угодою.

Натовп розступився перед ним не через прохання, а через природну інерцію влади. До них підійшов чоловік у важкій масці з чорного оксамиту. Його постава була настільки монументальною, що Адріан поруч із ним раптом здався Елізі лише тінню, відблиском справжньої сили.

— Ти обрав цікаве місце для завершення справ, Адріане, — голос гостя був низьким, позбавленим емоцій, але з металевим відлунням.

Коли чоловік повільно зняв маску, Еліза відчула, як по спині пробіг холодок. На неї дивилося обличчя Адріана через тридцять років: ті ж різкі, немов висічені з граніту вилиці, та лінія губ, але очі... очі були кольору глибокої води, в якій давно потонуло все людське. Це був Габріель, батько Адріана.

— Старі рахунки — як іржа, — продовжив Габріель, не чекаючи відповіді. Його погляд ковзнув по залу, ніби він перевіряв власні володіння. — Якщо їх не закрити вчасно, вони роз’їдають увесь фундамент. Ти ж знаєш, як я не люблю нестабільність.

Він нарешті перевів погляд на Елізу. Це був не просто погляд — це було сканування. Він оцінював її вагу в цій грі, її здатність розуміти те, що не вимовляється вголос.

— До речі, — він ледь помітно посміхнувся кутиками вуст, — я щойно з набережної. Можеш не хвилюватися про логістику. Порт нарешті в надійних руках. Ми прибрали все зайве сміття.

Габріель зробив довгу паузу, вивчаючи реакцію сина. Еліза відчула, як усередині все стиснулося. Вона зрозуміла: він не просто допоміг синові, він забрав порт собі. Адріан був лише пішаком, який підготував ґрунт для короля. Весь цей час вони грали за правилами людини, яка стоїть зараз перед нею.

— Власне ти і без мене знаєш, що я прийшов сюди за майбутнім, — Габріель кинув швидкий, оцінюючий погляд на Елізу. Його очі за маскою блиснули небезпечним інтересом. — Сподіваюся, ця красуня міцніша за твої попередні «шедеври».

Адріан ігнорував провокацію. Він нахилився до Елізи і вклав їй у руку маленький, холодний предмет — мініатюрну флешку, замасковану під кулон.

— Елізо, — його голос став смертельно серйозним. — Габріель прийшов сюди не просто так. У VIP-ложі зараз знаходиться сейф. У ньому — папери, які Моро намагається вилучити через свої канали. Твоє доручення: ти маєш замінити ці папери на те, що в цьому кулоні.

Еліза здригнулася.

— Ти хочеш, щоб я це зробила? Прямо зараз? — прошепотіла вона і відчула як від цих слів її шлунок скрутився.

— Саме так, — Адріан притиснув її до себе, і цього разу в його жесті була дивна, майже ніжна жорстокість. — Якщо ти це зробиш, я зрозумію, що ти зі мною. Не заради діамантів, а заради нас. Після цього ти станеш частиною «Оніксу» назавжди. Справжньою співучасницею.

— А якщо я відмовлюся? — ледь чутно промовила.

«Онікс» — це не те місце де можна обирати, але це саме серце Адріана. Його індустрія влади. Власне це він весь. Альянс тіньового бізнесу.

Адріан лише подивився на неї, і в його очах вона побачила відповідь: кімната №4 була лише початком.

— Іди, — наказав він. — У тебе десять хвилин.

Еліза почала пробиратися крізь натовп, відчуваючи на собі погляди. Вона знала: за кожною колоною може ховатися охорона або Моро. Але найстрашнішим було інше — вона розуміла, що цей крок спалює всі мости. Якщо вона замінить документи, вона стане такою ж злочинницею, як і Адріан. 

Вона піднялася до порожньої ложі. Сейф був прихований за картиною — однією з тих, які вона сама вибирала для колекції. Руки тремтіли. Вона знала код — Адріан колись спеціально «випадково» набрав його при ній.

Вона відчинила дверцята, і в цей момент почула позаду кроки.

— Не так швидко, Елізо, — почувся голос.

Вона обернулася. Це був не Адріан. Це був Моро. Він зняв маску, і його обличчя виражало суміш жалю та тріумфу.

— Ви зараз тримаєте в руках докази, які або знищать Адріана, або поховають вас разом із ним. Виберіть правильний бік. Один рух — і я вас заарештую. Або... ви віддаєте мені кулон, і ми домовляємося.

Еліза заціпеніла. Вона дивилася на флешку-кулон у руці, потім на відкритий сейф, потім на Моро. Її мозок шалено працював, намагаючись знайти вихід. Це не могла бути просто випадковість. Моро знав, що вона буде тут. Але як?

Глибоко в підсвідомості, вона зрозуміла, що це витончена пастка, щоб побачити, наскільки вона готова піти заради нього... і проти нього. І Моро був частиною цієї пастки.

У її голові промайнула думка: якщо вона зараз віддасть кулон Моро, Адріан про це дізнається. Він побачить, що вона його зрадила, і тоді кімната №4 буде здаватися раєм. Але якщо вона виконає його доручення...

Вона вирішила зіграти за правилами Адріана, але додати свій власний, невеликий, але вирішальний поворот, який змінить її…

Від автора: 

Габріель Аркес (прізвища в них різні, тому що Адріан залишив собі прізвище матері)