Розділ 30. Кімната №4

Замість розкішної спальні з шовковими простирадлами — підвальний поверх крила для персоналу. Кімната №4 була крихітною, стерильною і позбавленою будь-яких ознак життя. Сірі стіни, вузьке ліжко з жорстким матрацом і одне маленьке вікно під самою стелею, крізь яке було видно лише колеса машин, що проїжджали повз.

Адріан особисто заштовхнув її всередину. Його пальці залишили багряні сліди на її ліктях.

— Тут ти згадаєш, ким ти була до того, як я надів на тебе діаманти, — кинув він перед тим, як замкнути двері. — Бідною дівчинкою з боргами та амбіціями, що не варті й цента.

День перший.

Вузьке ліжко скрипіло від кожного подиху, а ковдра, колюча й тонка, нагадувала про те, що тепер її тіло не вартує дорогого догляду.

Слова Адріана про «діаманти та борги» відлунювали у вухах гучніше за гуркіт машин за вікном. Кожне прокручування коліс нагорі було нагадуванням: світ продовжує рухатися, поки її час зупинився.

Еліза дивилася на свої доглянуті нігті, на залишки дорогого манікюру, який тепер виглядав абсурдно на фоні сірого бетону. Кожна хвилина в цій кімнаті була спрямована на те, щоб стерти її особистість, перетворити її назад на ту саму «дівчинку з боргами», про яку з презирством згадав Адріан.

Раптом тиша стала настільки гучною, що всередині щось обірвалося. Вона різко розвернулася, майже втративши рівновагу, і кинулася на двері. Це не був стукіт — це була тваринна спроба пробити шлях на волю. Еліза гатила в дубовий масив усім тілом, виплескуючи кожну секунду приниження. Коли кісточки пальців знову тріснули, а кров почала підсихати на занозах старого дерева, прийшло виснажене усвідомлення — ці двері не піддадуться. Вони були межею між жінкою, яку він кохав (або вдавав, що кохає), і власністю, яку він вирішив списати в утиль.

Вона перевіряла стіни, шукала приховані камери, намагалася знайти в цьому «жарт» або чергову жорстоку перевірку на вірність.

Поява таці стала єдиним мірилом часу.

Склянка води була дешевою, з щербиною на вінці. Хліб — черствий, такий, що дряпав горло. Це була дієта для тих, у кого відібрали право на голос.

Коли замок клацнув, Адріан ще кілька секунд стояв біля дверей, стискаючи ключ у кулаку так сильно, що метал врізався в долоню. Його дихання було рівним, але в грудях вирувало те, що він так ретельно придушував роками — розчарування.

Дивлячись на Елізу в цій камері, він відчував дику, майже хворобливу насолоду. Це було почуття контролю. Кожного разу, коли він бачив її шовкові сукні, він пам'ятав, хто за них заплатив. Тепер, роздягнувши її до «базової комплектації» бідності, він відчував, що нарешті бачить її справжню.

Частина його ненавиділа цей підвал. Але ще більше він ненавидів те, що дозволив їй стати важливою. Його очі, зазвичай проникливі, тепер нагадували два шматки обсидіану — блискучі, але абсолютно непроглядні.

Коли вона почала кричати й бити в двері, він не здригнувся. Його обличчя залишалося нерухомим, але пальці стиснулись в кулак і побіліли від люті, від розчарування, від зради...

Повернувшись до свого кабінету на верхньому, Адріан налив собі віскі. Його руки не тремтіли, але він не міг позбутися відчуття, що ця перемога над дівчиною — насправді його поразка.

Він дістав з шухляди звіт про її минуле. Кожна цифра в її боргах була для нього як доказ її «непридатності» для його світу. Він хотів зламати її не тому, що був монстром, а тому, що боявся, що вона зламає його першою.

День другий.

Тиша почала тиснути на мозок. Без телефону, без книг, без дзеркал Еліза залишилася наодинці з власною совістю та страхом. Вона дивилася на свої руки з брудом під нігтями від відчайдушних спроб відчинити двері — і не впізнавала себе. Вона згадувала смак того поцілунку в машині. Як вона могла бути такою дурною? Вона думала, що переграла диявола, а виявилося, що він просто дозволяв їй тримати карти.

Вночі вона чула кроки в коридорі. Важкі, розмірені. Адріан стояв за дверима. Вона відчувала його запах — дорогий тютюн і сандал.

— Адріане... — прошепотіла вона, притулившись чолом до холодного дерева. — Будь ласка...

Він не відповів. Лише спалах запальнички з того боку дверей видав його присутність. Він чекав, поки вона зламається остаточно.

Адріан ненавидів себе за те, що прийшов сюди. Його тягнуло до цих дверей, як злочинця на місце злочину. Він хотів вірити, що контролює ситуацію, але те, що він стояв тут, у брудному підвалі, замість того, щоб спати в шовках, доводило протилежне. Вона все ще володіла його думками.

Він навмисно не відповідав. Кожне слово зараз було б актом милосердя, а він заприсягнувся бути безжальним. Він втягував дим, відчуваючи, як солодкуватий сандал змішується з гірким запахом її відчаю. Для нього це був аромат її капітуляції.