Розділ 29. Детектор брехні

Коли «Попіл імперії» номер три повернули до зали, містер Халім підійшов до неї з невеликим портативним сканером. Еліза затамувала подих. Вона бачила, як промінь приладу проходить по рамі, по полотну і... зупиняється на нижньому підрамнику.

Халім нахмурився. Він дістав ювелірну лупу і почав вивчати стики дерева.

— Пане Адріане, — звернувся експерт, не відриваючи прискіпливого погляду від картини. — Здається, дерево підрамника піддавалося механічному впливу зовсім нещодавно. Кріплення не такі щільні, як на інших роботах серії.

У залі запала мертва тиша, у якій було чути лише приглушене дихання присутніх. Адріан повільно, майже хижо підійшов до полотна. Він глянув на свіжі подряпини, а потім на темну пляму від вина, яка тепер виглядала не як прикра випадковість, а як відчайдушна, груба спроба приховати злом.

Його погляд повільно перемістився на Елізу. У цей момент її серце ніби зупинилося: він усе зрозумів. Весь ланцюжок — нічний дзвінок Яна, божевільна гонка до переїзду та цей келих, що «випадково» вислизнув із рук. Кожна деталь пазла стала на своє місце, складаючись у чітку картину її зради. Адріан особисто наказував їй закрити той отвір, але він зрозумів: вона зробила це не для того, щоб зберегти камінь, а щоб приховати його відсутність.

І хоч це було трохи не так, бо Еліза навпаки хотіла вставити камінь назад, але Адріан вже зробив свої висновки. 

— Ви помиляєтеся, містер Халім, — голос Адріана був м’яким, немов оксамит, що приховує гостро заточене лезо. — Це був дефект під час транспортування. Елізо, люба, підійди сюди.

Він простягнув руку — владно і невідворотно. Коли вона вклала свою тремтячу долоню в його, Адріан стиснув її так міцно, що кісточки пальців ледь не хруснули. Цей біль був лише першим попередженням.

— Шейху Мансуре, я приношу свої найглибші вибачення, — Адріан усміхнувся гостям, але його очі залишалися холодними, як антарктичний лід. — Очевидно, ця робота не відповідає вашим високим стандартам через... мою особисту необачність. Я залишу її собі. Замість неї я передам вам два полотна з моєї приватної колекції. Як компенсацію за незручності.

Шейх примружився, розуміючи, що стає свідком чогось значно більшого, ніж просто невдалої угоди, але щедрість Адріана затулила йому очі на істину. Еліза ж відчувала лише одне: гості зараз підуть, двері зачиняться, і вона залишиться наодинці з людиною, яку вона боялася. 

Щойно двері за останнім охоронцем шейха зачинилися, Адріан різко розвернувся до Елізи. Його обличчя було спотворене люттю, яку він більше не намагався приховати.

— Скільки? — процідив він. Його голос не був гучним, але від цього звуку повітря в кімнаті, здавалося, замерзло.

— Адріане, це не те, про що ти подумав... — Еліза зробила крок до нього, але він різко схопив її за плечі, немов намагаючись витрусити з неї правду, яку він так не хотів чути.

Він штовхнув її до зіпсованої картини, змушуючи дивитися на понівечене полотно.

— Не грай зі мною в овечку! — гаркнув він, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на благання. Він хотів, щоб вона заперечила все так переконливо, аби він зміг повірити. — Халім побачив сліди. Ти вкрала камінь разом зі своїм Яном. Ти влаштувала цей цирк із вином, щоб я не побачив зникнення. Ти справді це зробила, Елізо? Ти... з моєї кишені?

— Я... я просто не змогла його вставити назад, — вигукнула вона, і цей крик розбив його останню надію.

Бо це не було переконливо…

Адріан різко замахнувся, не вірячи цьому. Еліза інстинктивно заплющила очі, готуючись до удару, але відчула лише потік повітря біля щоки. Він зупинив руку в сантиметрі від її обличчя. Його пальці тремтіли — не від слабкості, а від нестерпного бажання знищити цей біль. Він не хотів слухати її зізнання, бо воно робило зраду остаточною.

— Ти думала, що можеш мене обікрасти? Мене? — він раптом засміявся, і цей звук був сповнений такої гіркоти, що Елізі захотілося закрити вуха. — Я дав тобі все. Машину, галерею, своє ліжко... Своє життя на тарілці. А ти виявилася звичайною дрібною злодійкою.

Він дивився на неї так, ніби бачив уперше. У його погляді змішалися презирство та невимовна туга за тією Елізою, якою вона була для нього ще годину тому.

Він різко відпустив її, ніби торкнувся чогось отруйного. Еліза хитнулася, ледь втримавшись на ногах, і відчула, як холод від його жестів проникає глибше за будь-які слова. Гнів Адріана змінився на щось значно гірше — на крижану, прораховану рішучість.

— Картина залишається тут, — викарбував він кожне слово, не дивлячись у її бік. — А ти їдеш зі мною. 

Він нарешті підвів на неї погляд, але в ньому більше не було тієї пристрасті, від якої вона згорала вночі. Тепер там була лише порожнеча господаря, який виявив дефект у своїй улюбленій речі.

— Ти будеш сидіти в моєму маєтку під замком, поки я не вирішу, що з тобою робити. Я ще не визначив ціну твоєї зради, але вона буде високою.

Він підійшов ближче, змушуючи її відступити до самої стіни, і нахилився до її обличчя, обпалюючи холодним диханням.

— І повір, Елізо... порівняно з тим, що чекає на тебе зараз, той тиждень, коли я тебе ігнорував, здасться тобі втраченим раєм. Тоді я просто мовчав. Тепер я буду діяти.

Адріан коротко кивнув своїм охоронцям, що чекали біля входу, і знову подивився на Елізу. У його погляді не було й натяку на прощення — лише сухий, холодний наказ.

— Йди до машини. Зараз же.

Еліза не стала сперечатися. Вона не намагалася виправдатися чи вхопити його за руку, благаючи про милосердя. Вона лише мовчки схилила голову, дозволяючи залишку своєї гордості розчинитися в цій майстерні разом зі зруйнованими планами. Вона смиренно пішла за ним, відчуваючи спиною його важкий, прискіпливий погляд.

Адріан не зводив із неї очей, і в цьому погляді була не просто лють, а вирок. Еліза смиренно сіла на пасажирське крісло, не намагаючись більше нічого пояснити. Вона знала: зараз він нічого не захоче чути. Все було обставлено занадто красномовно — вона виглядала як звичайна злодійка, і він був занадто розгніваний, щоб побачити бодай тінь сумніву в цій картині.