Розділ 27. Ціна одного каменя

Повернувшись до маєтку, Адріан не дав Елізі навіть зняти туфлі. Щойно двері зачинилися, він притиснув її до стіни в темряві передпокою. Його дихання було важким, а руки — гарячими. Весь стрес від гонки та зустрічі з Моро трансформувався в електричну напругу, яка вимагала виходу.

— Ти була сьогодні такою сміливою, — прошепотів він, цілуючи її шию саме там, де пульсувала жилка. — Моя маленька захисниця мистецтва.

Адріан підхопив її на руки, ніби вона нічого не важила, і впевненим кроком поніс до спальні. У кімнаті панувала напівтемрява, розбавлена лише слабким світлом нічного міста за вікном. Він кинув її на шовкові простирадла і, не даючи оговтатися, витяг із кишені тонку чорну стрічку.

— Для чого це? — запитала вона, і її голос зрадницьки здригнувся. Вона бачила, як блищать його очі — у них не було жалю, лише темне, всепоглинаюче бажання.

— Тобі сподобається, — відповів він низьким, оксамитовим голосом.

Він нахилився і впевненим рухом зав’язав їй очі. Світ миттєво зник. Еліза відчула, як серце почало битися десь у самому горлі. Позбавлена зору, вона стала гостро відчувати кожен рух повітря, кожен звук його дихання.

Адріан не зупинився. Він перехопив її руки, піднімаючи їх над головою, і м'яко, але надійно стягнув зап'ястя залишком стрічки. Ця безпорадність була водночас лякаючою і п'янкою.

— Адріане?.. — видихнула вона, і в цьому питанні було все: і тривога, і німе прохання, і солодке очікування.

— Я тут, моя люба. І завжди буду тут, — прошепотів він їй прямо в губи, обпалюючи їх своїм диханням.

Він почав покривати її тіло повільними, майже невагомими поцілунками. Без можливості бачити, де буде наступний дотик, Еліза здригалася від кожного контакту. Його губи пестили шию, ключиці, спускалися нижче, змушуючи її вигинатися на ліжку, шукаючи опори й не знаходячи її. Темрява навколо загострила всі відчуття до межі: прохолода простирадл здавалася крижаною, а його руки — розпеченим металом.

Він доводив її до справжнього божевілля, майстерно чергуючи ніжність із владною грубістю, змушуючи її повністю розчинитися в його волі. Внизу живота знову почало пульсувати те саме тягуче відчуття, яке обіцяло неминучий і нищівний фінал.

Це була не просто близькість — це була пристрасть, густо замішана на тріумфі власника. Адріан брав її так, ніби кожним рухом, кожним важким подихом підтверджував свої права на кожну клітину її тіла. Це було його мовчазне покарання за те, що інші чоловіки — Моро з його законними претензіями та Ян зі своїми жалюгідними таємницями — наважилися сьогодні дивитися на неї, торкатися її світу, претендувати на її увагу.

Він втискав її у матрац, немов таврував, випалюючи будь-яку згадку про інших. Його пальці, що стискали її зв'язані зап'ястя, були залізними, а поцілунки — вимогливими. Еліза відчувала цю первісну власність і, попри страх, що все ще десь тлів усередині, вона віддавалася цьому відчуттю. Вона знала: для Адріана вона зараз була не просто жінкою, а його найціннішим і найнебезпечнішим скарбом, який він щойно відвоював у всього світу.

Коли хвиля насолоди нарешті накрила її, вибиваючи повітря з легень, вона лише міцніше заплющила очі під чорною стрічкою. У цій темряві не було ні галереї, ні діамантів, ні брехні. Був лише він — її персональний кат і рятівник в одній.

Пізніше, коли вони лежали в напівтемряві, і лише світло місяця відбивалося у склянці води на тумбочці, Адріан провів рукою по її волоссю.

— Завтра великий день, Елізо, — сказав він раптово спокійним, діловим тоном. — Приїдуть шейхи. Ті самі, про яких ми говорили. Вони забирають серію «Попіл імперії». П’ять картин. Всі разом.

Еліза заціпеніла. «Попіл імперії» — це була серія, де в масивні підрамники були вмонтовані необроблені алмази для транзиту.

— Всі п’ять? — голос її ледь не зірвався. — Але... ми ж планували продавати їх поступово.

— Плани змінилися, — Адріан притягнув її ближче до себе. — Їм потрібен весь комплект. Це ідеальна угода. Гроші вже надійшли на офшор, завтра вранці ми просто віддаємо полотна. Ти ж перевірила їх сьогодні в майстерні? Все на місці?

— Так... все на місці, — збрехала вона, відчуваючи, як холодний піт проступає на лобі.

Вона думала, що Адріан не продаватиме цю серію ще як мінімум кілька місяців. І вона точно встигне поставити все, як було. 

Вона була впевнена, що у неї є час. Її план був ідеальним. Ян мав вставити каміння сьогодні. Якби ж не цей клятий Моро, який його відлякав. Та чи встиг Ян? Еліза не знала та щось в її серці кольнуло від поганого передчуття.

А тепер шейхи забирають усе. І якщо вони (або їхні ювеліри) помітять невідповідність — це буде кінець… Адріан не пробачить зради. Хоч і Еліза і не хотіла зраджувати. Для нього це не просто гроші — це порушення його контролю.

— Чому ти мовчиш? — він піднявся на лікті, зазираючи їй в обличчя. Його очі в темряві здавалися двома чорними дірами.

— Просто втомилася, — вона змусила себе посміхнутися і погладила його по щоці. — Хвилююся перед важливою угодою.

— Не хвилюйся, — він поцілував її в лоб. — Ти зробила чудову роботу. Завтра ми це відсвяткуємо.

Адріан заснув, а Еліза залишилася лежати з розплющеними очима. Вона проклинала свою самовпевненість. Один камінь... одна помилка, яка тепер важила більше, ніж усе її життя. У неї було лише кілька годин до світанку, щоб вигадати, як повернути діамант, або зробити так, щоб третю картину не відкрили під час передачі.

Але як це зробити, коли Адріан зранку не відпустить її ні на крок?