Розділ 25.1

Адріан не став заперечувати чи виправдовуватися. Він лише міцніше пригорнув її, ховаючи обличчя у себе на грудях, ніби намагався захистити від цих думок.

— Ти дещо більше, ніж просто коханка, — прошепотів він так тихо, що Еліза на мить завагалася: чи це справді його голос, чи лише відлуння її власного бажання.

— Але знаєш, я таки пам’ятаю одну річ із дитинства, — продовжив він, повертаючи розмову в спокійніше русло. — Я мріяв бути людиною, яку бояться. Мріяв про красиву жінку поруч... Сірооку шатенку, яка була б тихою бурею. І щоб у цій бурі я тонув щовечора.

Еліза легенько стукнула його кулаком у груди, відчуваючи, як обличчя обпікає рум’янець.

— Не вигадуй, — вона нахмурилась, хоча серце пропустило удар. Вона ж розуміла, що він описує саме її.

— Чесно, — він ледь усміхнувся, і ця посмішка була напрочуд теплою. — А ще хотів мати доньку. Схожу водночас на мене і на ту жінку... Щоб вона була живим втіленням нашого кохання. Маленька, безтурботна дівчинка. Дві моїх принцеси, яким би я весь світ під ноги кинув.

Еліза завмерла. Він говорив це з такою щирістю, що повітря навколо них стало густим і наелектризованим. Можливо, він вперше за все життя так широко відкрив перед кимось двері у свою душу.

— А ти? — запитав він, і його рука почала повільно, ніжно підійматися по її нозі, розпалюючи вогонь під шкірою. — Про що мріяла в дитинстві ти?

— Ходити вся така модна, з неймовірно дорогими сумками й роздавати автографи як найкраща художниця світу, — відповіла вона правду, і в її голосі почувся той дитячий запал.

Адріан підняв руку вище, зупиняючись на її стегні. Його погляд став ще глибшим.

— А чоловік? Весілля? Діти?

— Ні, спочатку автографи, — відрізала Еліза, тягнучись до нього за поцілунком, щоб приховати хвилювання.

Але Адріан зупинив її, приклавши палець до її губ. Він дивився на неї з сумішшю захвату та остраху.

— Дівчинка, яка не мріяла про білу сукню... — він похитав головою. — А ти небезпечна, моя художнице. Куди небезпечніша за мене.

Саме в цей момент, коли повітря між ними завібрувало від електрики, телефон Елізи, залишений на столику поруч, вибухнув дзвінком.

Адріан насупився.

— Хто це в такий час?

Еліза глянула на екран, закривши його від Адріана.

Ян.

Серце впало кудись у шлунок. Ян ніколи не дзвонив так пізно. Це міг бути лише сигнал тривоги.

— Це... з галереї. Напевно питання щодо страхування нової поставки, — збрехала вона, відчуваючи, як руки вмить стали крижаними. — Я на хвилинку, вибач.

Вона відійшла до краю тераси, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Алло?

— Елізо... — голос Яна в слухавці тремтів, він майже задихався від тваринного жаху. — Він тут. Моро тут. У твоїй майстерні.

Світ навколо Елізи на мить хитнувся, немов під ногами розверзлася прірва. Вона різко обернулася, кинувши швидкий погляд на двері вітальні, щоб переконатися, що Адріан не чує цієї розмови.

— І що? — прошипіла вона, стискаючи телефон так, що побіліли кісточки пальців. — Вистав його за двері! Знайди привід!

— Він прийшов із ордером на обшук. Каже, що шукає невідповідності в митній оцінці останньої партії... — Ян затнувся, його дихання стало уривчастим. — Він зараз стоїть біля полотна. Того самого, з Латинської Америки. Яке я мав би…

Він замовк, але Елізі не потрібні були пояснення. Вона миттєво зрозуміла, про яке полотно йдеться. Те саме, куди вона так і не змогла повернути діамант. У неї були думки залишити камінь собі — маленька, майже непомітна «інвестиція» в її власну незалежність. Вона наївно сподівалася, що Адріан не помітить зникнення одного дрібного камінця серед мільйонних оборудок. Але глибоко всередині вона знала правду: він помічає все. Кожну дрібницю. Кожен зайвий подих.

Еліза боялася його гніву, особливо якщо він буде спрямований на неї. Вона не знала, на що він здатний, коли його зраджують. Сама вона вже не могла повернути камінь на місце під пильним наглядом його людей, тому й залучила безвідмовного Яна. Дала йому доступ до сховища і галереї, сподіваючись, що за скромним помічником стежать менше, ніж за «принцесою» Адріана.

Все мало пройти бездоганно. Але тепер Моро стояв біля доказів її подвійної гри, а Адріан був у сусідній кімнаті. Пастка зачинилася.

— І він питає, чому я тут у такий час, — голос Яна здригнувся й остаточно надломився. — Я... я ляпнув перше, що спало на думку. Сказав, що трубу прорвало…

— О Господи, — Еліза заплющила очі, ледь стримуючи стогін розпачу.

Його дурна вигадка була гіршою за мовчання. Він міг сказати що завгодно: що перевіряє освітлення, що намагається краще розставити картини перед аукціоном... Та що завгодно! Навіть нагадати Моро, що це приватна територія, і якщо Еліза дала йому ключі, то це не справа поліції. Але "прорвана труба" в стерильно чистій галереї звучала як пряме запрошення до підозри.

— Елізо, а якщо він побачить рахунки, які ти подала Адріану... нам кінець! Він уже гортає їх, він дивиться цифри! — голос у слухавці став тонким від істерики. — Мені кінець, Елізо. Я не підписувався на це... я не був згоден на в'язницю...

Еліза відчула, як холодний піт проступає на спині. Вона зрозуміла: ще хвилина, і цей телепень, загнаний у кут холодним поглядом Моро, видасть усе — і про діамант, і про підроблені звіти, і про її маленьку гру…

— Тримайся, Яне. Просто... закрий рота і не кажи більше жодного слова! — вона різко перебила його, не даючи договорити, і скинула виклик.

Еліза притисла телефон до грудей, намагаючись вгамувати скажене серцебиття. Їй потрібно було вийти до Адріана з незворушним обличчям, поки її світ не злетів у повітря.

Еліза повернулася до столу. Адріан уважно спостерігав за нею. Його розслабленість зникла, обличчя знову стало маскою з холодного каменю.

— Щось не так? — запитав він, повільно підводячись. Його голос був тихим, але в ньому знову зазвучав той самий хижак, який тиждень її ігнорував. — Ти зблідла, Елізо. Що сказав твій «страховик»?