Розділ 25. Відвертість на краю прірви

Після того як подруги, ледь приховуючи жовч, поїхали, квартира занурилась в оксамитову тишу. Вечір видався напрочуд теплим, і Адріан, наче відчуваючи її стан, наказав накрити вечерю прямо тут — у її вітальні.

Він не раз наполягав на переїзді. Пропонував розкішні пентхауси з панорамними вікнами на все місто, де безпека була б абсолютною, а статус — беззаперечним. Він навіть придивлявся до варіантів, підкреслюючи, що вона заслуговує на кращу «оправу».

Але Еліза щоразу відмовляла — м'яко, проте навідріз. Для неї ці стіни були не просто нерухомістю, а єдиним місцем, що залишилося від батьків. Навіть попри те, що вона зробила тут ремонт за смаком Адріана, наповнивши кімнати стриманою розкішшю та дорогим антикваріатом, дух її минулого нікуди не зник. Хоча квартира була маленькою порівняно з його маєтком, у кожній тріщинці під шаром нової фарби, у кожному куточку все одно жила часточка її справжньої.

Це був її особистий сховок, де вона могла бути собою, а не просто розкішним додатком до життя Адріана. Попри весь лиск і діаманти, якими він її оточував, саме в цій старій квартирі вона відчувала своє коріння, яке не дозволяло їй остаточно розчинитися в його владній тіні.

Еліза вдягла легку шовкову сукню. Вона все ще відчувала азарт від поїздки на новій машині — запах нової шкіри та швидкість дали їй ілюзію свободи. Адріан сидів навпроти, розслаблений, без краватки, з келихом дорогого вина. Він дивився на неї так, ніби вона була єдиною живою істотою в цьому холодному світі.

— Ти сьогодні сяєш, Елізо, — сказав він тихо. — Тобі пасує щастя.

— Дякую за машину, Адріане. Але більше — за те, що ти... повернувся, — вона ризикнула і торкнулася його руки.

Він не відсторонився. Навпаки, він переплів свої пальці з її. У його погляді з’явилося щось, чого вона раніше не бачила. Щира, майже вразлива відвертість.

— Знаєш, чому я вибрав тебе? — раптом запитав він. — У мене були сотні жінок. Красивих, розумних, небезпечних. Але всі вони хотіли частину моєї імперії. Або моєї смерті.

Він зробив ковток вина, не зводячи з неї очей.

— Коли побачив тебе в тій занедбаній галереї, я побачив овечку, яка не знала, що вона в лісі з вовками. Ти була справжньою. Твій страх, твоя пристрасть до мистецтва — це було те, чого я не міг купити за жодні гроші. Я вибрав тебе, бо ти — моя єдина ниточка до нормального життя. Моя зона чистоти.

Елізі стало важко дихати. Кожне його слово було як признання в кохані та смертний вирок одночасно.

— Ти став для мене всім, Адріане, — прошепотіла вона, і це була майже правда.

— Я знаю, — він підніс її руку до губ. — І я нікому не дозволю тебе скривдити. Навіть собі.

Еліза повільно повернулася до нього, її погляд пом’якшав. Вона простягнула руку і кінчиками пальців ледь торкнулася його щоки, простеживши лінію щелепи.

— А ти завжди про це мріяв? — вона злегка відсторонилася і взяла з тарілки велику виноградину.

Адріан не відривав очей від її обличчя. Він спостерігав за кожним рухом: як вона торкається губами соковитої ягоди, як на мить заплющує очі від насолоди, і як її горло робить м’який ковток. У цьому жесті було стільки життя, скільки він не бачив за весь день у своєму кабінеті.

— Про те, щоб ховатися за маскою? — доповнила Еліза, беручи ще одну виноградину і підносячи її до його губ. — Бути тим, про кого навіть бояться пліткувати... Не мати часу, щоб просто розслабитися. Видихнути і дозволити собі жити заради задоволення. У тиші і…

Адріан не дав їй договорити. Він різко, але обережно перехопив її зап'ястя, забираючи ягоду прямо з рук, при цьому торкнувшись гарячими губами її кінчиків пальців. Електричний струм пробіг по шкірі Елізи.

— І в спокої? — тихо уточнив він, притягуючи її до себе.

Еліза не опиралася. Вона довірливо опустила голову на його широкі груди, відчуваючи під щокою рівний, потужний ритм його серця. Її рука почала повільну подорож по його тілу — вона віртуозно перебирала пальцями, простежуючи хитромудрі візерунки татуювань, що тяглися від голих грудей до самої шиї.

— Я не пам’ятаю, про що мріяв, — озвався він нарешті, і його голос вібрував у її скроні. — Минуле злилося в одну суцільну сіру пляму.

— А в дитинстві? Навіть у маленького Адріана мала бути мрія.

— У дитинстві… — він тихо хмикнув, і цей звук був сповнений гіркої іронії. — У дитинстві я допомагав матері розбиратися з паперами. Поки інші діти гралися, я вчився рахувати чужі борги. Свого батька я знайшов, уже коли став дорослим. Мама завжди казала, що він покидьок, який кинув її вагітною заради чергової коханки. Коли він вирішив повернутися, мені вже був рік. Мама тоді впевнено стояла на ногах, вона випалила в собі все слабке. Їй не потрібен був цей мерзотник. І мені, як виявилося, теж.

Він замовк, і Еліза відчула, як його м'язи під її рукою напружилися, ніби спогади все ще мали силу завдавати болю. Вона ще сильніше притислася до нього, намагаючись своєю теплотою розтопити цей давній лід.

Та вона не стрималась і ледь чутно хмикнула, перебираючи в думках його слова.

— Що? — Адріан м’яко підняв її за підборіддя, змушуючи зустрітися поглядами. Його темні очі сканували її сіру райдужку, намагаючись відшукати там розгадку.

— Та нічого, — вона лагідно провела долонею по його щоці, відчуваючи легку щетину. — Просто ти зараз тут, зі мною, поки вона...

Еліза замовкла на пів слові. В Адріана ледь помітно заграли жовна — єдина ознака того, що згадка про Вікторію все ще була колючою.

— Якось мені сказали, що ми приречені повторювати долю своїх батьків, — тихо промовила Еліза, закушуючи губу, і в її очах промайнув тінь сумніву.