Розділ 24. Золота клітка з відкритими дверима

Останні дні Еліза почувалася так, ніби вона знову навчилася дихати. Холод тижневого ігнорування змінився на дивне, густе тепло. Адріан став іншим. Його погляди тепер були наповнені не лише контролем, а й якоюсь м’якою гордістю. Він бачив, як вона оживила галерею, як вона вкладає душу в кожне нове полотно, і це, здавалося, розтопило його кригу.

Сьогодні в Елізи був «день із минулого». Подруги — Стелла, Камілла та Інгрід — буквально взяли її штурмом. 

Вони не бачилися більше місяця, і хоча Адріан делікатно натякав, що ці «порожні сороки» їй не компанія, сьогодні вони самі знайшли її в галереї та буквально втиснулися в її життя. Найбільше старалася Інгрід, яка не бачила Елізу найдовше. Вона одразу почала маніпулювати спільними спогадами, нав’язливо згадуючи їхній теплі вечори в старій квартирі. Слово за словом і вони фактично самі запросили себе в гості, перетворюючи спогад про їх зустрічі на безцеремонну вимогу повторити її вже сьогодні.

Еліза не намагалася їх зупинити. Попри зневажливі поради Адріана, вона не відчувала бажання відмовляти. Навпаки, їй приносило майже фізичне задоволення спостерігати за їхньою реакцією. Вона вловлювала кожен заздрісний погляд, спрямований на її бездоганний вигляд та статус, і цей прихований яд в їхніх очах лише підживлював її власну впевненість.

— О Боже, Елізо, якщо чесно ми вже думали, що ти в монастирі або в полоні! — щебетала Інгрід, розглядаючи розкішну вітальню, яку Еліза переробила. — Ти так змінилася. Стала такою... дорогою. Просто випромінюєш цей лиск.

Еліза відчула, як по тілу розливається м'яке впевнене тепло. Вона більше не була тією втомленою дівчиною з вічно заплямованими фарбою руками. Тепер вона виглядала як витвір мистецтва, який вона сама ж і створила.

— Адріан просто цінує мою приватність, — спокійно відповіла Еліза, розливаючи чай у порцеляну Meissen. Її рухи стали виваженими, а в голосі з'явилися ті самі оксамитові нотки, які вона колись підгледіла у Вікторії.

— Цінує приватність? Люба, він тебе просто сховав від світу, як найцінніший діамант! — Каміла із неприхованою заздрістю обвела поглядом антикварні меблі та колекційні вази. — Але, судячи з усього, воно того варте. Тільки подивіться на ці полотна!

— Це моя гордість, — очі Елізи засвітилися справжнім, живим вогнем, коли вона вказала на стіни. Тепер тут були шедеври молодих художників, яких вона щиро хотіла витягти з невідомості. І від яких також отримувала вигоду.  — Це не просто інвестиції, Каміло. Це нові імена, які скоро змінять ринок.

— Ти говориш як справжня господиня імперії, — зауважила Стела, примруживши очі. — Раніше ти була художницею, а тепер ти — куратор власного життя. Ти справді... світишся зсередини. Але чи не тисне тобі ця розкішна рама?

Еліза лише загадково усміхнулася, підносячи чашку до губ. Вона знала: рама справді була золотою і часом важкою, але вона вперше відчула смак справжньої влади — над мистецтвом, над своїм домом і, головне, над чоловіком, який колись вважав її лише своєю тінню.

Раптом на телефон прийшло повідомлення. Серце звично підстрибнуло.

Адріан: «Виходь на подвір’я. Маю для тебе дещо. Хочу побачити твою усмішку».

Еліза відчула, як щоки спалахнули рум’янцем.

— Дівчата, вибачте, Адріан просить вийти на вулицю, — сказала вона, намагаючись стримати щасливу усмішку.

— О, ми йдемо з тобою! — в один голос вигукнули подруги, схоплюючись на ноги. — Ми просто мусимо побачити твого «принца» в дії.

Біля під’їзної доріжки стояв Адріан. Він спирався на капот червоного спортивного купе, яке виблискувало на сонці, наче величезний діамант. Побачивши Елізу в оточенні її гучної компанії, він на мить примружився, але не насупився. Навпаки, на його губах з’явилася рідкісна, майже ніжна усмішка.

Він зробив крок назустріч, ігноруючи занімілих від захоплення подруг.

— Таксі не пасує до твоїх нових картин, — сказав він, коли вона підійшла. — Це — тобі. За те, що ти робиш нашу галерею справді цінною.

Він простягнув їй ключі. Еліза буквально підстрибнула від радості. Вона забула про маски, про особисті плани, про інспектора Моро. У цей момент вона була просто закоханою жінкою, якій подарували мрію.

— Адріане! Вона неймовірна! — Еліза кинулася йому на шию, міцно обіймаючи.

Він обхопив її за талію, притискаючи до себе, і на мить занурився обличчям у її волосся. Подруги спостерігали здалеку і ледь не повмирали від заздрощів, шепочучись про те, наскільки вони ідеальна пара.

— Подобається? — тихо запитав він, відсторонивши її на відстань поцілунку.

— Я її обожнюю! — Еліза сяяла. — Можна я зараз же її протестую?

— Звісно. Але спочатку... — він кинув швидкий, холодний погляд у бік подруг, і його голос став тихішим, призначеним лише для неї. — Позбудься цих квочок, люба. Вони занадто голосно пахнуть дешевими амбіціями. Я хочу, щоб увечері в цьому домі була лише ти. І твоя нова іграшка.

Він поцілував її. Ніжно, але з тим самим власним присмаком, який не залишав сумнівів: він дарує їй увесь світ, але натомість забирає її саму.

— Добре, — прошепотіла вона, дивлячись у його очі. — Я скоро буду сама.

Вона вже збиралася йти, але на мить зупинилася, заінтригована його впевненістю.

— Адріане, — вона обернулася, і пасмо волосся лоскотнуло її обличчя, — а звідки ти взагалі знаєш, що я вмію водити?

Адріан ледь помітно всміхнувся.

— Я лише знаю, що в тебе є права, — відповів він, затримуючи погляд на її губах. — А щодо навичок... якщо хоч один патрульний наважиться в них засумніватися — сміливо посилай його до мене. Обіцяю, це буде остання перевірка в його кар'єрі.

Він підмигнув їй, і в цьому жесті було стільки самовпевненої сили, що Еліза мимоволі всміхнулася у відповідь.

Вона розвернулася до подруг, стискаючи в руках ключі. Тепер вона знала: вона не просто його «овечка». Вона — його найдорожча прикраса. І хоча вона все ще купувала картини, щоб відмивати гроші, у цю хвилину їй хотілося вірити, що все це через кохання, а не через бізнес.