Розділ 21.2

— Може, все ж таки ніжно-блакитний? — почула вона його голос. — Він буде заспокоювати. І ще я хочу, щоб у дитячій було багато сонячного світла, щоб він прокидався і бачив золоті промені на стінах.

Його голос був таким м’яким, таким щиро теплим... Еліза ніколи не чула в його інтонаціях стільки спокою. З нею він завжди був натягнутою струною, вогнем, що випалює, а тут він просто... будував гніздо.

Еліза відсахнулася від дверей, ніби торкнулася розпеченого заліза. Кожен крок назад відлунював у скронях болем. Вона майже не пам’ятала, як дісталася таксі, як доїхала додому.

Опинившись у своїй кімнаті, вона зачинилася на всі замки, ніби це могло врятувати її від того, що вона щойно почула. Тремтячими пальцями вона відкрила телефон і почала набирати текст, ковтаючи сльози:

«Я зрозуміла, що всі ці місяці я була для тебе лише тінню…» — почала писати вона.

Слова розпливалися перед очима. Еліза дивилася на цей крик відчаю, на ці літери, сповнені болю, і раптом її палець зупинився над кнопкою відправки. Вона згадала його теплий голос за дверима. Згадала Вікторію, яка тепер була для нього не просто дружиною, а матір’ю його мрії.

Еліза повільно стерла кожне слово, аж поки екран знову не став порожнім. Вона зрозуміла: її почуття зараз — це лише перешкода. Вона вирішила мовчати. Мовчати і дати йому бути щасливим. Не поруч із нею, не в їхніх таємних іграх, а там, де він почувався справжнім. Поруч із Вікторією та їхнім майбутнім сином.

Вона просто вимкнула телефон і занурилася в темряву кімнати, дозволяючи собі зникнути з його життя, хоча б на цю ніч.

Четвер.

Еліза перестала чекати. 

Вона зрозуміла, що її план «овечки» спрацював занадто добре. Вона стала такою зручною і тихою, що Адріан просто перестав її помічати, коли на горизонті з'явилося щось більш важливе — його кров, його спадкоємець.

Тиждень перетворився на розмиту пляму сірого кольору. Еліза майже не виходила з дому, якщо не рахувати поїздок до галереї, де вона просто сиділа в кабінеті, втупившись в одну точку. Вона не могла малювати. Запах олії викликав у неї нудоту, а біле полотно нагадувало чисту сторінку життя, з якого викреслили головного героя.

В неділю о шостій годині вечора двері її кімнати відчинилися. Вона підхопилася з дивана, з надією дивлячись на вхід, але це був Стефан. Він не дивився їй в очі. У руках він тримав довгий чохол з одягом і невелику чорну коробку.

— Пан Адріан просив передати, що сьогодні ви супроводжуєте його та пані Вікторію на благодійному вечорі, — сухо сказав він. — Одягніть це. Машина буде за дві години.

— Він міг сам приїхати, — прошепотіла Еліза.

— Пан Адріан дуже зайнятий останнім часом, — Стефан поклав коробку на стіл і вийшов.

Еліза повільно відкрила коробку. На червоному оксамиті, виблискуючи під світлом ламп, лежало кольє з чорними діамантами. Воно було схожим на нашийник. Розкішний, неймовірно дорогий і безнадійно холодний. Адріан не прийшов сам, він надіслав цей коштовний метал як заміну своїй присутності, як знак того, що вона все ще належить йому.

Вона подивилася в дзеркало. Звідти на неї дивилася чужа жінка: очі запали, щоки змарніли, а погляд став скляним. Вона виглядала як привид самої себе, як ескіз, який автор забув розфарбувати. У цю мить до неї прийшло гостре, тверезе усвідомлення: він не просто ігнорував її повідомлення. Він робив це навмисно. Кожна година його мовчання була частиною дресури. Він ламав її, привчав до того, що її місце — там, де він вкаже, і лише тоді, коли він забажає. Він хотів бачити її слабкою, розгубленою та спраглою до його уваги.

Але Еліза тепер змінилася. Біль, який ще кілька днів тому стискав її горло, перегорів, залишивши по собі лише твердий попіл.

Вона застебнула кольє на шиї. Холод каміння обпік шкіру, але вона навіть не здригнулася. Якщо він хоче бачити її в цій ролі — вона зіграє її, але правила будуть дещо змінені.

Від автора:

Чорний діамант