Розділ 21.1. Маніпуляції тишею

Понеділок.

Еліза прокинулася від тиші, яка здавалася занадто важкою. Вона мимоволі простягнула руку вбік, але натрапила лише на прохолоду шовкового простирадла. Подушка поруч була холодною і ідеально розправленою — Адріан не приходив ні вчора, ні сьогодні зранку.

Вона сіла в ліжку, дивлячись на сіре ранкове світло, що пробивалося крізь важкі штори. У грудях ворухнулося неясне передчуття, яке вона звично спробувала придушити. Еліза взяла з тумбочки телефон і написала Адріану.

«Я приготувала твою улюблену каву. Чекаю на тебе…», 

Еліза пішла на кухню, де панувала стерильна ранкова тиша. Звичним рухом вона ввімкнула кавомашину і, майже не замислюючись, натиснула кнопку «дві чашки». Цей ритуал був настільки вкоріненим, що пальці самі обирали режим для обох, хоча зараз нікого не було поруч.

Поки машина глухо гуркотіла, Еліза встигла сходити в душ. Вона повернулася на кухню з рушником на голові, відчуваючи, як аромат свіжомелених зерен заполонив простір. Це був її улюблений момент дня, але сьогодні він здавався несправжнім. Вона вперто не хотіла починати цей ранок без нього, проте стрілки годинника невблаганно нагадували: скоро робота, галерея, справи, які не чекатимуть.

Вона все ж сіла за стіл. Друга чашка, призначена для Адріана, стояла навпроти — недоторкана й мовчазна. Еліза зробила ковток зі своєї, а потім перевела погляд на його порцеляну.

Вона знову відкрила телефон. На екрані сиротливо висвітилося її власне повідомлення, відправлене годину тому. Дві сірі галочки. Доставлено, але не прочитано.

Взагалі-то вона звикла до його зникнень. Адріан жив у світі, де секунди коштували мільйонів, і він міг не відписувати годинами, а то й днями. Вона навчила себе терпінню, знаючи залізну закономірність: як тільки в нього з’явиться вільна хвилина, він обов’язково виникне на її порозі, ніби нічого не трапилося. Та була одна маленька відмінність.. Від початку їх відносин, він часто замовляв доставку квітів, якщо в нього не виходило приїхати, а сьогодні їх не було.

Вівторок.

Весь вечір вона провела в галереї. Вона сподівалася, що він заїде хоча б на п'ять хвилин, як робив раніше, щоб просто подивитися, як вона працює. Вона навмисно залишила двері відчиненими. Кожен звук кроків у коридорі змушував її здригатися. Але це були лише охоронці, або прибиральники.

Вона написала знову:

«Я в галереї. Тут так тихо без тебе. Будь ласка, заїдь. Я дуже сумую».

Тиша у відповідь була такою гучною, що вона затулила вуха руками.

Середа.

Еліза звільнилася раніше. Робочий день у галереї пройшов як у тумані, і вона не змогла змусити себе поїхати одразу додому. Вона наказала таксисту змінити маршрут, не те щоб це було по дорозі, але їй було життєво необхідно проїхати повз його офіс.

Вона переконувала себе, що щось сталося. Можливо, якась криза на роботі чи вдома? І, звісно, вона не могла дозволити собі турбувати Вікторію, точно не в її нинішньому делікатному стані. Ця думка була зручною ширмою, за якою Еліза ховала власний відчай. Вона піде до колег Адріана, вона просто «випадково» опиниться поруч, щоб дізнатися правду.

Але це не була випадковість. Це був болісний іспит на витривалість, останній спосіб довести собі, що вона все ще має право бути частиною його життя, навіть якщо це право доводиться вишукувати у світлі офісних вікон.

Коли висотка зі скла та бетону з’явилася в полі зору, Еліза затамувала подих. На одному з останніх поверхів, саме там, де розташовувався кабінет Адріана, яскраво горіло світло. Одне-єдине вікно серед темного фасаду.

Серце шалено закалатало, вдаряючись у ребра. Він був там. Весь цей час він був там, за якихось сорок хвилин їзди від неї, але не знайшов і секунди, щоб прочитати її повідомлення чи відпити ковток тієї кави, що вкрилася плівкою на її кухні.

«Спокійно, Елізо, цьому має бути пояснення,» — подумала вона. І це пояснення чекало в його кабінеті.

— Зупиніться тут, — різко кинула водієві.

Таксі притиснулося до узбіччя і завмерло. 

Еліза впевнено зайшла до будівлі. Охоронці у вестибюлі, звиклі до її візитів, лише мовчки кивали, пропускаючи її до ліфтів. Вона піднялася на останній поверх, пройшла порожнім коридором і зупинилася перед масивними дубовими дверима кабінету.

Вона вже занесла руку, щоб постукати, але раптом завмерла. Крізь щілину до неї долетів сміх. Легкий, дзвінкий голос Вікторії, а потім відповідь Адріана: