Розділ 20. Непрорахований хід

Вікторія чекала на Елізу в зимовому саду. Посеред пишної зелені та важкого аромату екзотичних квітів вона виглядала як тендітна порцелянова статуетка, що випадково опинилася в джунглях. На ній була вільна шовкова сукня перлового відтінку, яка м’яко переливалася під скляним дахом.

Коли Еліза наблизилася, Вікторія повільно підвелася. Це був граційний, майже театральний рух. Вона не сказала ні слова, але її рука навмисно, з особливою вагою, лягла на живіт, ледь розгладжуючи тонку тканину. Сам жест був гучнішим за будь-який крик.

Еліза на мить завмерла, відчуваючи, як повітря в саду стало занадто густим. Це був хід, якого вона не прорахувала. У світі Адріана кохання було розвагою, але дитина...

«Ні, цього не може бути. Це просто жест. Випадковість...» — подумки промовила Еліза брехню, в яку вже і сама не вірила. Бо погляд Вікторії в цю мить змінився: у ньому більше не було простої ревнощів. Там була влада.

— Ти хотіла мене бачити? — тихо запитала Еліза.

Вона все ще тримала маску «овечки» — плечі трохи опущені, погляд смиренний. Але всередині неї вже прокинувся той самий гравець, який годину тому холодно використовував Яна.

Вікторія підійшла ближче. В її погляді не було явної агресії, були лише... знання. Вона довго мовчала, розглядаючи Елізу, ніби бачила її наскрізь.

— Я бачу, як ти на нього дивишся, Елізо, — почала Вікторія. Її голос був солодким, як отрута. — І бачу, як він дивиться на тебе. Ти думаєш, що ти особлива. Ти думаєш, що ти його порятунок, його нова муза. Але подивися на мене. Я теж колись була такою.

Вона зробила крок вперед, і Еліза відчула аромат її парфумів. Це був важкий, тривожний запах лілій.

— Я вагітна, Елізо. У Адріана буде спадкоємець. Справжня кров, а не просто захоплення на кілька сезонів. — Вікторія нахилилася до її вуха. — Я не знаю, що ти задумала з цими картинами і своїм художником. Мені байдуже, які ігри ти ведеш, поки ти не заважаєш мені.

«Я вагітна, Елізо.»

Ці слова вдарили в груди сильніше, ніж будь-який ляпас. Повітря в легенях вмить стало густим, як оливо. Еліза відчула, як пальці заніміли, а важкий запах лілій навколо Вікторії став нестерпно солодким. Запахом похорону її власних амбіцій. Дитина. Справжня, жива кров, яка зв'яже їх назавжди.

І саме в цей момент, коли серце мало б розбитися, Еліза відчула лоскіт у горлі. Сміх. Істеричний, гіркий і він підкочувався до губ. Це було абсурдно. Вікторія стояла тут, пишаючись своєю перемогою, і так відчайдушно намагалася принизити її, вважаючи звичайною крадійкою. Вона навіть не здогадувалася, що вони обидві програли в цій грі вже давно.

— Я прошу тебе лише про одне, — голос Вікторії став сталевим. — Відійди. Адріан має належати мені й цій дитині. Мені байдуже, які ігри ти ведеш і скільки грошей намагаєшся викачати з Адріана, поки ти не заважаєш мені. Забирай свій відсоток, бався в галерею, але не смій претендувати на місце поруч із ним. Коханок змінюють, а мати його дитини — це назавжди.

Вікторія взяла Елізу за руку. Її долоня була крижаною.

— Якщо ти спробуєш зруйнувати мою сім'ю, якщо ти змусиш його вибирати... я зроблю так, що твоє «чесне» імʼя розтане скоріше, ніж ти встигнеш вийти з цього саду. Я мовчу, поки ти знаєш своє місце. Тримайся подалі від мого чоловіка.

Еліза відчула, як по спині пробіг холодок. Вікторія не була ворогом, якого можна було просто переграти логікою. Це була жінка, яка захищала останнє, що в неї залишилося — статус матері майбутнього спадкоємця імперії.

— Я поважаю твій стан, Вікторіє, — Еліза обережно вивільнила руку. — Але Адріан сам вирішує, де йому бути. Я лише виконую його волю.

— Не грай зі мною в овечку, Елізо, — Вікторія повернулася до своїх квітів, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Ми обидві знаємо, що вовк ніколи не слухає волю своєї здобичі. Тільки якщо здобич не навчилася керувати вовком. Пам'ятай мою пораду: не переходь межу. Гроші Адріана — це одне. Сам Адріан — це зовсім інше. За нього я вб'ю.

Еліза вийшла з саду, відчуваючи, як тремтять коліна. Тепер її гра стала ще складнішою. Вікторія не заважала їй, аби тільки Еліза залишалася лише «коханкою» і не претендувала на вплив.

Але Еліза знала: що Адріан її так просто не дасть втекти. А це означало, що вона неминуче зіткнеться з Вікторією в битві за його увагу.

***

Того вечора Адріан прийшов до Елізи, сяючи від радості.

— Вікторія сказала мені новину, — він підняв Елізу на руки і закружляв. — У мене буде син! Уявляєш? 

Еліза усміхалася йому у відповідь, дозволяючи собі обійняти його за шию, але всередині неї все перетворилося на кригу. Вона не була дурною і ніколи не плекала ілюзій, що є єдиною жінкою в його ліжку. Вона чудово розуміла, що між Адріаном і Вікторією існують подружні обов’язки — сухий, технічний протокол, який він виконував так само справно, як підписував банківські чеки.

У її голові все ще відлунював переможний шепіт Вікторії в зимовому саду. Адріан бачив у цій дитині знак своєї могутності, символ того, що його імперія житиме вічно.

— Я так рада за тебе, Адріане, — прошепотіла вона йому в плече, і ця брехня смакувала як залізо. — Син — це те, про що ти завжди мріяв.

Вона відсторонилася і подивилася йому прямо в очі, вивчаючи цей новий блиск радості. І що робити далі з її життям вона не знала, але відчувала, що все зміниться.