Розділ 19. Ціна покори

Коли Еліза переступила поріг галереї, вона відчула присутність ще когось. Повітря здалося густим і наелектризованим, як перед грозою.

Адріан стояв біля столу, його спина була напружена, як струна. Еліза завмерла, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Вона знала цей стан — це була тиша перед вибухом.

— Я дав тобі все, — голос Адріана був тихим, і це було гірше за крик. — Я дав тобі захист, ім’я, галерею. А ти йдеш до цього... невдахи?

Еліза не встигла відповісти. Він опинився поруч за частку секунди. Його рука різко перехопила її передпліччя, пальці впилися в шкіру так боляче, що вона мимоволі зойкнула. Від несподіванки та фізичного болю в очах на мить потемніло, а серце забилося десь у самому горлі. Він штовхнув її до стіни, притискаючи своїм тілом, позбавляючи можливості дихнути.

— Ти думала, я не дізнаюся? Що я дозволю тобі ділитися моїм теплом із кимось іншим? — Його обличчя було зовсім близько, очі палали темним, некерованим гнівом. Він стиснув її підборіддя так сильно, що на очах Елізи виступили сльози. — Я можу знищити його одним дзвінком, Елізо. І тебе разом із ним.

Всередині Елізи все стислося від суміші страху та гіркої образи. Їй хотілося крикнути, що він помиляється, що її візит до Яна не мав нічого спільного з тим брудом, який він зараз малював у своїй уяві. Але під цим крижаним, власницьким поглядом слова застрягали в грудях. Її хвилювало не стільки власне приниження, скільки те, на що Адріан здатний у своєму засліпленому гніві. Вона відчувала себе загнаним звіром, чия єдина спроба вирватися на волю обернулася ще міцнішими кайданами.

— Адріане, пусти... ти робиш мені боляче, — прошепотіла вона, намагаючись не піддаватися паніці.

— Біль — це єдине, що змушує тебе пам'ятати, наскільки ти для мене важлива? — Він дихав важко, його лють вимагала виходу.

Еліза змусила себе розслабитися в його руках. Вона відчула, як кожен м'яз, що щойно кричав від напруги, стає піддатливим, наче віск. Вона не пручалася. Навпаки, вона ледь помітно подалася вперед, скорочуючи ту мізерну відстань, що залишалася між ними. Їй було огидно від власної слабкості, але це була єдина зброя, яка могла спрацювати проти його гніву. Вона дивилася на нього з тим самим виразом беззахисної відданості, який він так любив — погляд, у якому він звик бачити своє віддзеркалення як всесильного покровителя.

— Я була там через тебе, Адріане! — видихнула вона, і це звучало як сповідь. Її голос тремтів, і це не була гра — вона справді стояла на краю пріріви, де з одного боку був його гнів, а з іншого — в'язниця.
Адріан трохи послабив хватку, давши Елізі більше кисню. Вона жадібно ковтнула повітря, яке все ще пахло його парфумами — дорогими, холодними й задушливими.

— Ти думаєш, я не бачила очей того капітана Моро? Він не зупиниться. Він прийде знову, і наступного разу він не слухатиме моїх криків про експерта. Він переверне кожну раму. Еліза відчула, як до горла підступає нудота від усвідомлення того, наскільки крихким був їхній світ. Вона бачила цей фальшивий блиск галереї щодня, і тепер цей блиск починав різати очі.

— У моїй галереї майже немає справжніх картин, Адріане. Лише порожні імена і те... що ти там ховаєш. Якщо почнеться справжній обшук, нам не буде чим прикритися. Ми виглядатимемо як фікція, бо ми і є фікція. Я пішла до Яна, бо він — мій шанс врятувати нас обох.

Еліза замовкла, серце калатало так сильно, що, здавалося, Адріан мав відчути це крізь свою сорочку. Вона поставила все на цю карту: на його параною та на його віру в те, що вона — лише його власність, яка діє в його інтересах.

Вона поклала долоню на його руку, яка все ще тримала її обличчя, і ніжно погладила його пальці. Це був жест приборкувача, який торкається розлюченого звіра — обережний, але впевнений. Еліза відчула, як її власна паніка відступає, поступаючись місцю холодній рішучості. Вона розправила плечі, наскільки це дозволяла його хватка, і змусила свій голос звучати рівно, майже по-діловому.

— Нам потрібно терміново наповнити галерею справжнім, важким мистецтвом. Нам треба купувати картини в таких, як він — талановитих, але невідомих. Це ідеальна легенда. Ми — меценати, ми підтримуємо мистецтво, ми вкладаємо мільйони в «майбутніх геніїв». Коли Моро прийде знову, він побачить не склад для діамантів, а працюючу інституцію. Це вбереже тебе, Адріане. Це вбереже моє ім'я.

Всередині неї все тремтіло від усвідомлення того, наскільки тонким є лід, по якому вона йде. Вона не могла зізнатися йому раніше — не тому, що хотіла зрадити, а тому, що Ян був занадто крихкою надією. Вона не знала, чи погодиться він стати частиною цієї гри, чи не вижене її, щойно почує прізвище Адріана. Але була й інша, темніша причина її мовчання. Якби вона сказала Адріану, він би неодмінно пішов із нею. Його присутність зруйнувала б усе. Ян ніколи б не відкрився під цим владним, презирливим поглядом, і тоді таємниця «Попелу імперії» була розкрита.

Адріан мовчав. Його гнів повільно танув, поступаючись місцем холодному розрахунку. Він дивився на неї вже не як на зрадницю, а як на несподівано розумного союзника.

— Ти хочеш, щоб я давав гроші невідомим художникам, аби створити білий шум для поліції? — процідив він, нарешті відпускаючи її обличчя.

— Саме так. Це гарно вплине на репутацію, — Еліза зробила крок до нього, скорочуючи дистанцію, демонструючи повну довіру. — І чим дорожче ми будемо їх купувати, тим менше питань буде до походження твоїх коштів. Я просто хочу бути твоєю безпекою, Адріане. Хочу, щоб ти знав: я на твоєму боці, навіть коли ти цього не бачиш.

Адріан глибоко вдихнув. Його рука опустилася на її талію, притягуючи її ближче, але цього разу без болю. У його погляді з'явилася повага. Небезпечна повага мисливця до своєї самиці, яка навчилася полювати.

— Ти молодець, Елізо, — промовив він, і в його голосі почулося хиже задоволення. — Я недооцінював твою хватку. Ти справді вчишся розуміти цей світ. Якщо ці картини допоможуть заткнути пельку Моро — купуй їх. Купуй стільки, скільки потрібно.