Розділ 18. Спогади минулого

Ян Новак був для Елізи кимось набагато більшим, ніж просто колишнім однокурсником. У студентські роки він був її опорою — тією людиною, яка завжди могла підставити плече, коли палітра падала з рук від утоми. Навіть після університету вони продовжували обмінюватися думками щодо кожної написаної лінії, хоча останнім часом Еліза все частіше ігнорувала його повідомлення. Вона знала: Ян бачить, якою успішною вона стала, і, на відміну від багатьох, він радів за неї від щирого серця.

Майстерня Яна знаходилася в старому мансардному поверсі, куди не доходив шум дорогих лімузинів. Тут було світло від величезних вікон і затишно від розкиданих ескізів. Коли Еліза переступила поріг, вона на мить відчула, ніби скинула з себе важку, колючу мантію.

— Елізо! Королева аукціонів завітала до звичайного смертного, — Ян визирнув з-за великого полотна. Його обличчя було заляпане мазками яскраво-синьої фарби, а на губах грала та сама щира усмішка, яку вона пам’ятала ще з університету.

Він був таким же, як і раніше: розпатлане руде волосся, яке, здавалося, жило власним життям і світилося навіть у напівтемряві майстерні, та очі, що випромінювали тепло, якого Елізі так бракувало в останні місяці.

Він підбіг до неї і міцно обійняв. Від нього пахло кедром і терпким чаєм.

— Вітаю з успіхом, сонечко. Я бачив твій портрет у «Vogue». Ти там така... велична. Але, чесно кажучи, я більше сумую за тією Елізою, яка могла заснути на підлозі, вимазана вугіллям.

— Дякую, Яне, — Еліза мимоволі усміхнулася. Вона сіла на старий табурет, відчуваючи, як напруга в плечах нарешті відпускає. — А ти зовсім не змінився. Все той же погляд людини, яка бачить мене справжню, навіть крізь тонну макіяжу.

Вона поправила поділ сукні й спокійно, без тіні жалю, додала:

— Але тієї Елізи, у вугіллі, більше немає. Вона виросла, Яне. І, чесно кажучи, я б не хотіла знову повертатися до ночівель на холодній підлозі. Хоча... іноді мені бракує нашої безтурботності.

Еліза ледь чутно засміялася, згадавши щось особливе.

— Пам’ятаєш, як ти перекинув банку з ультрамарином, і твій пухнастий Марс вирішив пройтися прямо по калюжі? Ти потім пів вечора доводив мені, що ті сині відбитки лап на моєму підрамнику — це «абстрактне благословення», і забороняв мені їх замальовувати. Бідний кіт ще довго ходив із блакитними п’ятами, а ти називав його своїм головним співавтором.

— Співавтором? Він був генієм! — відгукнувся Ян, витираючи невидиму сльозу від сміху. — Я досі впевнений, що та композиція була кращою за все, що ми тоді намагалися вимучити пензлями. Ти ж пам’ятаєш, як я намагався продати те полотно за подвійну ціну, стверджуючи, що це «котячий експресіонізм»?

Вони ще трохи посміялися, згадуючи старі витівки та безглузді випадки з їхнього «голодного» минулого. Але поступово сміх стих, залишивши по собі затишну, проте дещо натягнуту тишу.

Раптом із напівтемряви кутка почулося м’яке «мяу». Старий кіт Марс, чиї лапи вже давно відмилися від ультрамарину, ліниво потягнувся і, застрибнувши на коліна до Елізи, почав голосно муркотіти, впізнаючи гостю. Еліза погладила його по загривку і тепло усміхнулася.

— Ну, добре, — Ян перевів погляд з кота на Елізу, і в його очах промайнув вогник професійної цікавості. — Твій візит справді зігрів мені душу, але давай будемо відвертими... Така шановна особа, як ти, прийшла сюди не просто почухати за вушком мого кота. Що тобі потрібно, Елізо?

Еліза випрямилася на табуреті. Її обличчя вмить стало непроникним, як на тій самій обкладинці «Vogue».

— Мені потрібна від тебе послуга... лише кілька твоїх останніх робіт, Яне. І я готова заплатити за них... дуже високу ціну. Набагато вищу, ніж тобі запропонують у будь-якій галереї міста.

Ян припинив усміхатися. Він повільно відклав пензель, залишивши на ньому густий мазок фарби, і уважно подивився на неї. Його очі були занадто проникливими для простого друга — вони звикли розрізняти найменші відтінки фальші.

— Елізо... — він підійшов ближче і обережно взяв її за руки. Його долоні були шорсткими від засохлої фарби, але теплими, і це тепло раптом здалося їй майже болючим. — Ти намагаєшся купити моє майбутнє цими грошима чи хочеш виправдати власне теперішнє?

Він не відпускав її рук, заглядаючи в самі зіниці.

— Я бачу ці діаманти на твоєму тілі, бачу це розкішне пальто... Але я також бачу тіні під твоїми очима, яких не було ще пів року тому. Невже багатство варте того, щоб загубити себе? 

Еліза відчула, як до горла підкотився клубок. Турбота Яна була щирою, беззахисною, і саме це робило її такою небезпечною. Вона не хотіла казати йому правду, не хотіла втягувати його в цей вир. 

— Просто зроби це, Яне, — видихнула вона. — Не став запитань. Просто зроби так, щоб твої картини висіли у моїй галереї.

— Навіщо Адріану мої картини? — запитав він тихо, майже пошепки.

Еліза раптом чітко зрозуміла: Ян бачив ті світські хроніки, де вона, засліплена спалахами камер, стояла поруч із Адріаном. Він миттєво склав два плюс два, усвідомивши справжню причину її раптового, майже магічного успіху в світі високого мистецтва. Але Ян не став розпитувати чи засуджувати. Він лише зробив висновки, які тепер читалися в його сумному, глибокому погляді. Йому не потрібні були слова, щоб зрозуміти, яку ціну вона заплатила за свій новий статус.

— Це просто бізнес, Яне, — холодно відповіла вона, хоча голос ледь помітно здригнувся. — Ти отримаєш гроші, про які навіть не мріяв. Хіба це не те, чого ми всі хотіли, коли наполегливо вчились в університеті? Просто підготуй полотна.

Ян гірко посміхнувся і нарешті відпустив її пальці.

— Я зроблю це, Елізо. Підготую все, як ти просиш, — тихо сказав Ян, нарешті відпускаючи її руки.

Він обвів поглядом свої заставлені полотнами стіни, а потім знову подивився на неї. В його очах читалася не лише відданість, а й затамований біль. Він завжди бачив у ній більше, ніж просто талановиту художницю чи модель із обкладинки. Для нього вона була тією єдиною, чию присутність він відчував шкірою, навіть коли між ними були місяці тиші.