Розділ 16. Мистецтво відмивання

Галерея «Ехо» змінилася до невпізнання. Тепер це було місце не для бідних художників, а для тих, хто купував полотна за ціною невеликих островів. Еліза змінила джинси та дешеву блузу на костюми від кутюр. Вона стала обличчям культурного життя міста, але щоразу, коли молоток аукціоніста вдаряв по трибуні, вона здригалася.

Адріан інвестував мільйони. Але Еліза була занадто розумною, щоб вірити в його раптову любов до експресіонізму і надто допитливою, щоб дивитись крізь пальці. 

Того вечора, коли черговий транш «благодійних внесків» пройшов через рахунки галереї, Еліза залишилася в підсобному приміщенні. Вона розглядала нову партію картин, що прибули з Латинської Америки, які мали назву «Попіл Імперії». Адріан сказав, що їх мають продати через кілька місяців. Офіційно — це були роботи невідомого майстра, але щось у них було не так. Рами були занадто важкими.

Еліза взяла канцелярський ніж. Руки тремтіли.

«Адріан не дізнається», — заспокоювала вона себе.

Вона обережно підважила лезом край захисної стрічки на задній стінці розкішної позолоченої рами. Клей піддавався з тихим, болісним для її слуху тріском. Коли край багета відійшов, під шаром дерева блиснула вакуумна упаковка. Еліза розширила отвір, і в світло лампи посипалися дрібні, ідеально ограновані діаманти.

— Гарна робота, чи не так? — почувся холодний голос від дверей.

Еліза здригнулася так сильно, що ніж випав з її рук і з дзвоном ударився об підлогу. У дверях стояв Адріан. Він був без краватки, піджак перекинутий через плече, але вираз його обличчя не обіцяв нічого доброго.

— Я... я просто хотіла перевірити кріплення, — почала вона, але голос підвів її.

Адріан повільно підійшов до неї. Він наступив на ніж, притиснувши його до підлоги, і поглянув на розсипані камені.

— Ти знайшла мій секретний інгредієнт, — він підняв один діамант і підніс до її очей. — Кожна картина в цій залі — це не просто полотно. Це контейнер. Ти хотіла успіху, Елізо? Ось він. Весь цей блиск, твій авторитет, твоє ім'я в газетах — все це тримається на цих камінцях.

Він схопив її за руку і силою притягнув до себе, змушуючи дивитися на діаманти.

— Тепер ти знаєш усе. Ти більше не просто свідок. Ти — співучасниця. Кожен документ, який ти підписувала за останній місяць, робить тебе частиною цієї схеми.

Еліза відчула, як земля іде з-під ніг.

— Ти використав мене. Все, що ми робили... все, що було між нами... це лише для того, щоб мати «зручну» галерею?

Вона знала про відмивання грошей — це було ціною її успіху, яку вона мовчки платила. Але новина про діаманти розбила останню ілюзію безпеки. Коли масштаби його схем випливли на поверхню, вірити в «нас» стало остаточно неможливо.

Від цього усвідомлення її очі наповнилися слізьми.

Адріан різко обхопив обличчя Елізи долонями, впиваючись пальцями в щоки.

— Ніколи не кажи мені, що це «лише для галереї». Я міг купити десяток таких залів і посадити туди професійних шахраїв. Але я хотів тебе. Я хотів, щоб ти була на вершині разом зі мною. Ти — єдина, кому я дозволив побачити дно цієї річки.

Він схилився до неї, притулившись лобом до її лоба. Його дихання обпікало, а Еліза відчула, як у легенях закінчується кисень. Поруч із ним вона була за кам’яною стіною, яка будь-якої миті могла стати в’язницею.

— Тепер у тебе немає вибору, моя кохана художнице. Ти або зі мною до кінця, або ти йдеш шляхом Софії, але я обіцяю — тобі пощастить значно менше. Я не відпущу тебе. Ніколи.

Він поцілував її. Дещо грубо, вимагаючи покори. Еліза відчувала смак солі від власних сліз і холод діаманта, який він силоміць вклав їй у долоню, стиснувши її кулак.

— Збери каміння, заклей раму і виходь до гостей, — наказав він, відпускаючи її. Його голос знову став діловим, позбавленим тієї хвилини пристрасті. — Сьогодні ми святкуємо твій рекордний продаж. Посміхайся, Елізо. Ти тепер одна з нас.

Він вийшов, навіть не озирнувшись, залишивши її одну серед розрізаних полотен і мільйонів доларів, захованих у рамах. Еліза дивилася на діамант у своїй руці. Він був прекрасним і смертельним, холодно відблискуючи в електричному світлі майстерні.

Вона гарячково намагалася заправити край упаковки назад у паз під багетом, але дерево ніби розбухло, а старий клей вже встиг підсохнути й взятися грудками. Останній камінь вперто не хотів ставати на місце, вислизаючи з пальців, ніби сам не бажав повертатися у свою схованку. Еліза почула кроки за дверима — гості чекали на свою «зірку», а задня стінка рами все ще зрадницьки не піддавалася.

Раптовий імпульс змусив її зупинитися. Вона не стала втискати камінь силою. Замість цього вона міцно стиснула діамант у кулаці, відчуваючи його гострі краї своєю шкірою. На мить у голові промайнула божевільна думка: залишити його собі. Це була б справедлива ціна за її страх, за цей контракт із дияволом, під яким вона підписалася власною кров'ю. Один камінь нічого не змінить для Адріана, але змінить усе для неї.

Проте холодний піт на спині нагадав про реальність. Адріан не просто рахував карат — він відчував кожну деталь. Ризикувати зараз було самогубством. Картини мали піти з молотка лише за декілька місяців — у неї ще був час усе виправити.

Вона згадала про колишнього одногрупника, з її минулого життя. Художника і реставратора, який знав ціну мовчанню і мав ювелірну точність рук. По старій дружбі вона зможе його вмовити. І вона була у цьому певна. Ян ніколи їй не відмовляв.

Еліза швидко озирнулася і підійшла до свого робочого столу. Там, серед пошарпаних пензлів, стояв великий тюбик із густим кобальтом. Вона проштовхнула камінь усередину, зануривши його в липку синю темряву, і щільно закрутила кришку. Ніхто не шукатиме діамант у брудному тюбику старої фарби. Навіть Адріан.

Вона витерла руки, поправила костюм і натягнула на обличчя бездоганну усмішку, яку він так хотів бачити. Вона була готова вийти до гостей. Але тепер у неї була таємниця — маленька іскра, захована в синій темряві, яка чекала свого часу.