Розділ 15. Архітектор долі

Двері вітальні відчинилися з важким гуркотом. Адріан увійшов, знімаючи на ходу піджак. Його біла сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, на манжетах темніли плями, які він навіть не намагався приховати. Він виглядав виснаженим, але вогонь у його очах став ще яскравішим. Вогонь переможця.

Він підійшов до Елізи, ігноруючи келихи на столі, і просто притягнув її до себе, зариваючись обличчям у її волосся. Від нього пахло порохом, дорогим тютюном і чимось металевим.

— Варги більше немає, — видихнув він. Його голос був хрипким. — Він ніколи більше не подивиться на тебе. Ніхто більше не посміє.

Еліза завмерла в його обіймах. Вона відчувала його силу, але слова Вікторії про скрипальку пекли її сильніше, ніж страх перед замахом. Вона відсторонилася, дивлячись йому в очі.

— Адріане... Хто така ця скрипалька? Вікторія сказала, що вона просто зникла. І що її скрипка… досі в підвалі.

Адріан на мить застиг. Його погляд став гострим, як лезо. Він повільно опустився в крісло, де щойно сиділа його дружина, і дістав телефон.

— Вікторія надто багато розмовляє, коли їй самотньо, — холодно промовив він. — Її звали Софія. Так, вона була тут до тебе.

Він розгорнув екран телефону і показав Елізі відео. На ньому дівчина зі світло русявим волоссям і яскравою усмішкою стояла на фоні Ейфелевої вежі, а потім — на пляжі в Марокко. Вона виглядала щасливою, вільною... але її очі на кожному кадрі були налякані, ніби вона постійно оглядалася.

— Вона вирішила подорожувати, — спокійно сказав Адріан. — Я дав їй гроші, новий паспорт і квиток в один кінець.

— Чому ти так легко її відпустив? — Еліза підійшла ближче, відчуваючи, як у грудях холоне. — Після всього, що було... ти просто дозволив їй піти?

Адріан підвів погляд. Його посмішка була ледь помітною і дуже гіркою.

— Не легко, Елізо. Точніше, для мене це було легко лише тому, що в той момент я вже зустрів тебе. Я почав стежити за тобою ще в тій маленькій кав’ярні біля твоєї галереї. Ти була такою... справжньою. Софія стала для мене минулим днем. Але вона зробила помилку — вона хотіла вкрасти те, що їй не належало.

Він встав і підійшов до Елізи впритул, знову владно кладучи руку на її шию, прямо над рубіном.

— Вона більше ніколи не повернеться. Як тільки вона переступить кордон цієї країни — її заарештують за злочин, якого вона не вчиняла, але докази якого лежать у моєму сейфі. Їй просто пощастило, що в той момент з'явилася ти і врятувала їй життя, сама того не знаючи.

Еліза заціпеніла під його дотиком. Вона врешті зрозуміла, про що натякав Варга. Адріан не просто забрав у Софії бізнес — він забрав у неї право на ім'я.

— Ти сказав… вона хотіла вкрасти своє? — прошепотіла Еліза, дивлячись на нього знизу вгору. — Але ж у неї був бізнес і життя тут…

Адріан ледь помітно посміхнувся — холодно, без жодної краплі жалю.

— У неї нічого немає, Елізо. Все, що вона створювала роками, тепер належить іншим людям. Я подбав про те, щоб кожна угода, кожна акція перейшла до тих, хто вміє бути вдячним і мовчазним. Софія — тепер ніхто. Вона просто ім'я в розстрільному списку прикордонної служби. Я позбавив її всього, чим вона дихала в цій країні. І навіть її улюбленої скрипки.

Еліза відчула, як по спині пробіг холод. Він не просто виставив жінку за двері — він заблокував для неї саме повітря цієї країни. Він анулював її життя, перетворивши успішну бізнес-леді на вигнанку без гроша за душею. Тепер Софія була не просто колишньою — вона була повчальним прикладом того, що стається з тими, хто йде проти Адріана.

— Ти просто… викреслив її? — її голос здригнувся.

— Я звільнив місце для тебе, — відрізав він, і його пальці ледь помітно стиснулися на її шиї. — Її бізнес, її статус — все це тепер порох. Ти не повинна боятися її тіні, бо тіні не мають влади. Вона існує лише доти, доки я дозволяю їй бути десь там, за океаном.

Еліза здригнулася. Вона дивилася на телефон у його руках і раптом помітила маленьку деталь. На одному з фото, зробленому всього день тому, Софія сиділа в кафе, а на задньому плані, за іншим столиком, сидів чоловік у такому самому костюмі, як охоронці Адріана.

Він досі стежив за нею. Навіть на іншому кінці світу. Вона не була вільною — вона просто змінила велику клітку на цілий світ, який все одно належав Адріану.

— Мені не можна переходити дорогу, Елізо, — його голос став м'яким, майже ніжним, але в ньому відчувалася смертельна загроза. — Те, що сталося з Софією — це неймовірне везіння. Вона жива лише тому, що я був у гарному настрої завдяки тобі.

Він нахилився і поцілував її. Еліза відповідала на поцілунок, але в голові пульсувала лише одна думка: вона тепер теж під прицілом. Його любов була невіддільною від його контролю. І зараз вона була його улюбленим скарбом, але що буде, коли з’явиться хтось інший?

— Я ніколи не зраджу тебе, — прошепотіла вона в його губи, розуміючи, що зараз це єдиний спосіб вижити.

— Я знаю, — відповів він. — Бо ти знаєш ціну. Ходімо спати. Завтра ми почнемо нову еру в галереї. Ти будеш зіркою, Елізо. Моєю найяскравішою зіркою.

Він повів її в спальню, а Еліза все ще бачила перед очима «щасливі» очі скрипальки. Вона зрозуміла: Адріан — це пастка, з якої немає виходу. І найстрашніше було те, що вона більше не хотіла виходити.